Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

— Буду в Карпатах, — мовив, — що привезти з синіх гір?

— Червону руту, — засміялася Олена.

Богдан Данилович Зорій нарешті спромігся вибратися з Києва. Цього разу нагальні столичні справи не завадили полковникові поїхати у Львівську область. Стоячи біля вікна в коридорі вагону потягу Київ-Львів, Зорій з усмішкою згадав, як, будучи ще старшим лейтенантом, їхав уперше так само до столиці Галичини і як не відходив від вікна, не в змозі відірватися від галицьких краєвидів, що відрізнялися від звичних картин його рідного краю, де він народився

й виріс, не лише рельєфом і взагалі природою, а навіть присадибними грядками, стодолами й стіжками, тинами й загородами.

То був час, коли Богданове уявлення про цей край обмежувалося знаннями про героїчну боротьбу радянської влади, що принесла місцевим жителям визволення від усіляких супостатів, «кривавих бандерівців», які по-звірячому вбивали молодих вчительок-східнячок. Дивлячись тоді на невеличкі села, хутори та окремі селянські подвір’я, що пропливали за вікном вагона, старший лейтенант Зорій немовби бачив, як з-поза копиці сіна виглядає чиясь голова в кашкеті з тризубом, а поруч стирчить дуло кріса, з якого ось-ось має вилетіти пекельне полум’я й куля, призначена для якогось радянського патріота-активіста. А он там, у переліску, риють яму, щоб живцем закопати в ній маленьких діток голови сільради чи яструбка.

Нині Зорій з усмішкою згадує свою наївність. Звідки йому тоді було знати правду? Пропагандистська комуністична машина знала своє діло. Великодержавна всеохопна «історична правота», здавалося, не залишала жодних шансів навіть кволим паросткам правди про реальні події тих страшних часів — правди, яка не могла пробитися до людей.

У львівському управлінні СБУ Зорія зустріли насторожено. Богдан Данилович не раз відвідував цей регіональний орган протягом своєї службової кар’єри. То були відвідини з різними завданнями. Якщо треба перевірити колег в області щодо якоїсь певної оперативної справи чи надати їм у цьому допомогу — одне діло. Здійснити комплексну перевірку за лінією роботи і зробити висновок щодо кваліфікованості й старанності в роботі окремого підрозділу — діло друге.

Але незмінною в усі часи й за будь-якого керівництва залишалася поведінка особового складу Львівського УСБУ. При цьому навіть ті рядові співробітники чи й начальники різних рівнів, яких направляли в це управління з інших областей України або зі столиці «на зміцнення кадрів», за дуже короткий час ставали «галичанами» — зі своїми витребеньками, хитрощами, лестощами й незмінними намірами надурити ближнього заради власної вигоди.

Знав Зорій і відмітну рису львівських колег — намагання будь-що відвернути увагу співробітників Центру від справжньої роботи й перенести її на традиційне ознайомлення з місцевими культурно-історичними принадами. А робити це, треба сказати, львів’яни уміли. Навіть у часи суцільного дефіциту перед гостями відчинялися двері найкращих кав’ярень і ресторанів, сауни, басейни та інші об’єкти для розваг і відпочинку, які в ті часи для більшості пересічних людей були недоступними. І контролери зі столиці, хоч би якими принциповими й суворими вони були, розм’якали після випитих літрів львівського пива і львівської кави та змішаних з ними в шлунках делікатесних на той час смачностей на кшталт мисливських копчених сосисок, канапок з червоною ікрою, дрогобицькою ковбасою з часничком та божественним заморським палтусом. Довідки й доповідні за результатами перевірок набували толерантності, висновки ставали лояльними й обтічними, рекомендації — батьківськими.

Ідучи до Львова, Богдан Данилович усвідомлював, що найважчим його завданням буде збереження в таємниці мети його приїзду до столиці Галичини. Але Зорій вірив: йому вдасться виконати заплановане й нарешті розгадати той ребус, який не давав спокою вже давно. Велику надію полковник покладав на свого давнього приятеля й колегу Ігоря Прощуна, з яким Зорій з’їв не один пуд солі і який своєю поведінкою помітно вирізнявся з-поміж інших співробітників львівської держбезпеки.

Ігор мав журналістську освіту й до оперативного складу органів потрапив випадково. Добираючи на службу працівника преси, його на ділі обдурили, туманно й у загальних рисах пояснивши обов’язки й суть роботи, яку він мав виконувати. Тому, дізнавшись, що йому доведеться вербувати агентів серед своїх колег-журналістів та інших творчих людей — письменників, акторів, співаків, музикантів, художників тощо, Ігор Прощун запротестував і категорично відмовився це робити, відверто пояснюючи свою позицію моральними принципами.

Службовці, які добирали й зараховували на службу в КДБ такого «кадра», зрозумівши свій прокол і намагаючись якось згладити помилку та уникнути неминучої і справедливої догани, запропонували молодому співробітникові посаду, не пов’язану з оперативною діяльністю. Так Ігор Прощун став працівником архівного підрозділу обласного управління КДБ.

Не відразу ініціатори цього кадрового ходу зрозуміли, що припустилися ще однієї фатальної помилки: журналіст потрапив туди, куди ще не ступала нога творчої людини. А Ігор був вихований у кращих традиціях національно свідомої галицької сім’ї, яка не лише з книжок знає історію свого краю з її заплутаними і здебільшого кривавими сторінками.

Після того, як Зорія і Прощуна звела робота над однією архівною справою, вони підтримували тісні стосунки, в основі яких — не лише виконання службових обов’язків. Прощун побачив у Зорієві собрата й однодумця. У них виявилися майже однакові погляди на історію, літературу, та й узагалі їхні життєві принципи були тотожними.

Після суто формального відвідання начальника Львівського управління СБУ Богдан Данилович вийшов з будинку № 55, що на вулиці Дмитра Вітовського, й пішки попрямував угору вулицею Гвардійською. Десь на цій вулиці мав бути музей Ярослава Галана — полум’яного борця з українським буржуазним націоналізмом. Зорій пізнав цей будинок, біля якого й зупинився, щоб, наче розглядаючи історичну споруду, перевіритися. Одного миттєво кинутого погляду вздовж майже безлюдної вулиці було достатньо, щоб підтвердити побоювання полковника: за ним стежать.

Постоявши ще кілька хвилин і вдаючи, що роздивляється фасад