Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

«Нору» Богдан Данилович готував собі довго й ґрунтовно.

Він передбачав, що колись настане мить, коли йому треба буде десь заховатися, щоб перечекати, подумати або й просто врятувати шкуру. Ця схованка, куди зараз забрався полковник, містилася під старою напіврозваленою хатою, до якої вже років з десять ніхто не навідувався, в невеличкому селі неподалік од Києва. Колись у цій хатині доживали віку батьки близького приятеля Богдана, нині вже генерала — Володі Ямошенка. Ще молодими капітанами приятелі деколи навідувалися до батьків Володимира — порибалити в ставку, що розкинувся на кількох колгоспних гектарах, полежати у вишняку, випити по келишку домашньої батьківської наливочки.

Коли батьки померли, Володя вже не навідувався в село, але хати принципово не продавав, хоча вона без нагляду швидко занепала, обсипалася і, зрештою, обернулася на руїну…

Сюди Зорій приїздить лише глупої ночі, коли впевнений, що його ніхто не побачить. Стара хата стоїть над ярком, подалі від інших сільських будівель. Тепер Богдан Данилович насилу притяг із собою важку валізу з коштовностями, яку вони з Петром Крюком знайшли й викопали в львівському лісі.

Для будь-якої серйозної боротьби потрібна організація. Не партія чи якась іще структурна одиниця, а група людей, які разом виконували б необхідну роботу — складну й небезпечну. Один у полі не воїн. Для організації потрібні гроші. Для багато чого потрібні саме гроші, тим більше — для серйозної боротьби. Ентузіазму одного чи й кількох фанатиків замало, щоб досягти мети. А мета у Зорія — ого-го! Тому він і сидить отут, у своїй «норі», й перебирає коштовності зі скрині. А чого тут тільки немає! Золоті обручки, каблучки, ланцюжки, кольє, годинники, сережки, підвіски, шпильки, монети й просто зливки. Через скільки рук пройшли ці речі, через скільки доль! А нині есбеушник Зорій перебирає їх своїми загребущими руками…

Зорій усміхнувся своїм думкам. Оце б хтось побачив, як він схилився над розкладеними цінностями! Нехай, тепер тре’ по-розумному цим усім розпорядитися. Золото — ще не гроші. Але у Зорія вистачить клепки, щоб обернути людям на добро цей, мабуть, неправедно зібраний скарб і не вляпатися…

— А як ти мене вирахував? — запитав Зорій, щойно вони з Крюком усілися за стіл у хаті тітки Секлети. — Де я проколовся? Перевірявся ж весь час серйозно. Нічого підозрілого на маршруті від львівської «управи» до Личаківського кладовища не помітив.

— А я й не плентався за тобою. Я ж не зовсім дурний, то я тільки на вигляд такий, — Крюк засміявся. — Головне в нашій справі — знати звички й повадки об’єкта. А я тебе, слава Богу, знаю не лише з чуток.

— І які ж мої звички й повадки навели тебе на мій слід?

— Ти ж не лише опер до мозку кісток, ти ж у нас ще й сентиментальний романтик. А будучи у Львові й не дуже гарно знаючи його зручні для зустрічей місця, маючи намір з кимось таємно пошептатись, іншого місця, ніж Личаківка, годі й придумати. Тим більше, ти не міг утратити нагоду провідати свого улюбленого Володимира Івасюка. Ось я і простовбичив добрих півдня в затишному місці недалечко від вхідної брами, доки ти не вийшов з тим хлопом із цвинтаря. А потім ти вже не так ретельно перевірявся, і я міг спокійно топати за тобою, як нитка за голкою.

— Зі мною був Ігор Прощун, співробітник обласного управління. Гарний хлопець, хоча трішки своєрідний. Не уявляю, що б я робив, якби тебе не принесло, — Зорій простягнув руку з повного горілки чаркою. — Каюсь — не хотів тебе вплутувати ще й у цю халепу.

— Нічого собі, халепа! — Петро Крюк почаркувався із Зорієм, залпом випив оковиту й потягнувся по солоний огірочок. — Якщо скриня з коштовностями — халепа, то, мать би його так, я можу з нею змиритися, — він відкусив огірок. — Єдине, що мене чомусь непокоїть, то це надійність схованки, куди ти заникав скарб.

— Хвилювання твої марні. Ту частину коштовностей, що ми прихопили з собою, я заховав так, що дав би Бог самому тепер відшукати. Мене більше турбує те, що ми не змогли забрати всього скарбу. Тепер же цілісність того пагорба порушена, і хоч би як ми старалися замаскувати місце, де копали, його все-таки помітити можна.

— Та хто його там шукатиме?

— Ми ж знайшли, — Зорій потягнувся по пляшку і знову налив у чарки. — Надія на те, що там глухомань, та й не сезон лісами шастати. Треба не затягувати й проскочити до Львова ще раз, щоб душа заспокоїлася. За це й вип’ємо.

— А Прощун не здасть? — торкнувся Богдановой чарки Крюк.

— Надіюся, що ні. Та він, вважай, нічого й не бачив. Ми ж з тобою все зробили самі.

— Що ж він, зовсім дурний, чи як? Здогадатися неважко, для чого ми ходили в ліс. Та й, до речі, за законом скарб ми повинні здати державі.

— А ми й здамо. Тільки здамо іншій державі, не цій, якою правлять бандити і здирники.

— Посадять нас, ой посадять…

— Якщо й посадять, то не за це. Та й саджати нас ніхто не буде. У разі чого — до суду ми не дотягнемо. І ти, і я вже стільки напрацювали на перепустку на той світ, що, може, не встигнемо й дізнатися, хто відірве її контрольний корінець. Просто обернемося з людей на статистичну одиницю смертності.

У сінях почулося тупотіння, якесь вовтузіння, потім двері відчинилися, й до кімнати зайшла тітка Секлета.

— Я вам, дітки, не помішала?

— Що ви, мамо Секлето, як ви можете нам помішати, — підладився до її говору Крюк. — Наоборот,