Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Після чотиригодинного перегляду записів Зорій і Крюк одяглися й вийшли з хати.

— Повіяло весною, — Зорій підняв обидві руки, потягнувся, набрав повні легені свіжого лісового повітря. — Гарно тут у тебе. На моїй дачі зараз, мабуть, теж сніг зійшов. Люблю ці перші весняні запахи, коли на осонні вже пробивається перша травичка. Ех, рідко буваю я там, рідко.

— А в мене перші весняні дні асоціюються з курми на призьбі. Щойно, було, пригріє сонечко, так і купкуються на вже сухих проталинах, які й з’являються саме біля призьб під вікнами, що виходять на південь. Були, правда, й інші «принади» ранньої весни. Наприклад — багнюка. Вулицями можна було пройти хіба що в резиняках вище колін. Хоча, з другого боку — сочок березовий, перші проліски, а потім блакитно-бузковий ніжний сон, а ще пізніше — конвалії.

— А те, що ми побачили й почули щойно, — раптом перевів розмову в ділове русло Зорій, — треба подумати, як використати.

— Треба їх налякати так, щоб аж у штани наклали, — суворо кинув Крюк.

— Ні, на шантаж ми не підемо. Не хочу з тими «героями» навіть сидіти на одному гектарі, не те що розмови розмовляти. А от у потрібний час вистрелити в пресі або краще на телебаченні — ото спрацювало б на всю.

— Залишилося тільки дурника знайти серед журналістів, який би добровільно засунув свою голову в зашморг.

— Або підставив шию під удавку, — Зорій виразно подивився на Крюка. — Ти звернув увагу на кадри, коли я розмовляв з Файловим на явочній квартирі, яку вважав надійною й перевіреною?

— Файлов — це наш полковник, який працював у Адміністрації і якого потім хтось замочив?..

— Так. Але до мене тільки тепер дійшло, чому його позбавили життя саме в такий спосіб.

— У який?

— Його задушили удавкою — способом, яким користувалися бандерівці у сорокових роках.

— А до чого тут Файлов, ті, хто тебе слухав, і бандерівці?

— А вони, тобто злочинці, почули, як Файлов розповідав мені не лише про те, що йому вдалося дізнатися, виконуючи моє завдання, а й про історію його народження, про його справжнього батька, який і був бандерівцем.

— Та-а-а-к, — протягнув Крюк, — виходить, що не лише ми на них полюємо, а й вони на нас. Шкода мужика, загинув ні за цапову душу. І винен у цьому, виходить…

— Я винен, я! — крикнув Зорій. — І не тільки в цьому. Всі, хто поруч зі мною, в тому числі й ти, у небезпеці.

— А ти? Ти ж у найбільшій небезпеці! Навіщо саме тобі ця боротьба?

— Мені це треба. Я підписався на це і йтиму до кінця. Основне запитання, яке я й сам часто ставлю собі, — навіщо все це мені потрібно? Чому саме я, один з небагатьох, хто йде на добре укріплену амбразуру з голими руками? Скажу: заради пам’яті найсвятіших для мене людей, найчесніших людей на світі — моїх матері й батька. Це раз. І заради майбутнього моїх та інших дітей — це два. І заради майбутнього України. Банально? Пафосно? Але тут мотивація моїх вчинків — проста як двері: я чесна людина. Принаймні я таким себе вважаю. А ще я це роблю заради пам’яті ще однієї шанованої людини. І хоч її немає серед нас, я щоразу, коли мені буває тяжко, коли треба порадитися, звертаюся до небес, де зараз душа цієї людини, і запитую, як мені вчинити. Він майже завжди поруч з моєю мамою. Я уявляю, як вони сидять за столом під образами, дивляться на мене, слухають і схвалюють або осуджують мої вчинки.

— З мамою зрозуміло. А хто ж такий той чоловік?

— Я його називаю В. М. В’ячеслав Максимович. Нічого не нагадує тобі це ім’я?

— Чи не Чорновіл часом?

— Так, саме Чорновіл, безневинно убієнний злочинною владою борець за свободу й незалежність України. За нашу з тобою свободу. Тобто за свободу тих, хто піддавав його нелюдським знущанням і гонінням протягом усього його життя. Хто намагався підкладати йому бабу, щоб звинуватити в зґвалтуванні, хто вчиняв у нього обшуки і гнав етапом у табори. Хто підставляв йому агентів-провокаторів, яких він, до речі, розшифровував ще на далеких підходах і сміявся над нашим непрофесіоналізмом. Так-от, я за всіх нас молюся йому, як Богу. І випрошую за всіх нас у нього прощення.

Зорій замовк. Мовчав і Крюк. Вони йшли узліссям, дивлячись уперед, думаючи кожен про своє. І раптом, зупинившись і повернувшись одне до одного, дуетом:

І заради помсти!

З ним їй було добре. Ну й біс із тим, що Олена годилася Богданові Даниловичу в дочки. Як випадково зустрілися, так і розпорощаються. Але до Олени поступово прийшло розуміння того, що цей солідного віку чоловік вигідно відрізнявся від «джинсових» хлопчиків, яких вона знала — завжди нахабних, обшарпаних і «нульових». А Богдан Данилович — на висоті. В усіх випадках, в усьому — на висоті.

їхні прогулянки перейшли у свого роду ритуал, звичку. Вони зустрічалися дедалі частіше і згодом під’їзд будинку, в якому мешкала Олена, перестав бути тим бар’єром, що виконував роль оберегу. Вони його вдвох усе-таки переступили. І ще невідомо, для кого з них цей бар’єр переступити було важче.