Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

— Слухай, Богдане, а чи не зайти нам у цей ось готельчик, та піднятися на сьомий поверх, та взяти по соточці з бутербродиком, — колишній керівник розвідки генерал Ковтуненко потер руки, можливо, від передчуття того, що сказане скоро збудеться, або через холод. — Давненько я тут не був.

Георгій Кирилович Ковтуненко й Богдан Данилович Зорій якраз проходили повз столичний готель «Дніпро».

— Товаришу генерале, боюся, що здійснити ваше бажання ми не зможемо — саме тут усе вже давно перероблено-переплановано-перекуплено-перепродано. Давайте зайдемо в цей самий готель, але в нормальний ресторан, а не в буфет, як робили це колись.

Вони зайшли в ресторан, замовили каву «з наповнювачем». Від чогось суттєвішого генерал відмовився: то він про бутерброди пожартував.

— Як ти там служиш, Богдане, що нового?

— Ви ж, Георгію Кириловичу, давненько звільнилися. За цей час багато чого змінилося.

— Так, я трішечки слідкую за тим, що відбувається в нашій колишній конторі. Тепер, щоправда, її й конторою не назвеш. Так собі, служба, тобто комусь служить. Як на мене, то все ж зміни є, ще й які.

— Якщо начистоту, то доброго мало. Нове керівництво, що прийшло чорт знає звідки, по-моєму, взагалі не розуміє оперативних завдань. Кожен лише виконує політичні замовлення й відверто займається бізнесом. Пам’ятаєте часи, коли якийсь нещасний «Запорожець» реєстрували на тещу або троюрідну сестру двоюрідного брата, щоб тільки не звинуватили в тому, що живеш не відповідно до можливостей. Тобто не по-комуністичному. Дурня, звичайно, але тоді всі чітко усвідомлювали: якщо ти не академік чи космонавт, то ти аж ніяк не можеш заробити чесною працею таких грошей, щоб придбати власний автомобіль. Навіть горбатий «Запорожець». А зараз — бізнес ого-го! Бізнес і політичне кілерство. Реанімувалася п’ята лінія. Люди, що там служать, високопрофесійні хлопці, вони знають свою справу. Але що тільки вони зараз не роблять! Опери — тяглові конячки: розумні, начитані, виховані. Завжди так було — у ці підрозділи брали винятково обраних. Потім, коли відбулися різного роду реорганізації, саме співробітники п’ятих підрозділів стали керівниками і розвідки, і контррозвідки, і служби зовнішнього спостереження, і підрозділів боротьби з корупцією та організованою злочинністю, тобто «К», і економічної безпеки. Загальний рівень підготовки давав змогу їм, трішечки вивчивши специфіку нового напрямку роботи, успішно впоратися з покладеними на них завданнями.

Ковтуненко слухає полковника Зорія, а в самого в пам’яті спливають картина за картиною події 1991 року. Він був не лише їх свідком, а й учасником. У серпні ГКЧП заскочило його в Україні на посаді заступника голови КДБ республіки й начальника першого (розвідувального) управління. Головою тоді був ставленик Москви Микола Голушко. Він не міг приймати самостійно жодних значущих рішень, не погодивши їх із союзним Центром. Поки погоджували те й те, радилися, як бути в ситуації, що склалася в Москві, інші люди взяли на себе відповідальність за дії української спецслужби. Хоч і наламано було чимало дров, тодішній неформальний лідер силовиків Євген Марчук найшвидше зорієнтувався в ситуації; саме тому після розгону потішної московської «чрезвичайки» йому довірили посаду голови КДБ УРСР.

Генерал Ковтуненко був свідком того, як відбувалися призначення на інші посади, як по Комітетові держбезпеки вільно, наче у сільському клубі під час кіносеансу, розгулювали «рухівці», народні депутати, різні вискочки, які й до політики тоді не мали жодного стосунку. Пам’ятав він і поведінку деяких співробітників, які уявили себе борцями з ненависним комуністичним режимом, бігали з кабінету в кабінет з пістолетами в кишенях та погрожували розібратися зі всілякою «контрою». Чисто тобі ВЧК.

Тоді ж таки почали діяти свого роду «трійки», тобто комісії, що складалися з кількох депутатів Верховної Ради, в основному — «національно свідомих», які перевіряли керівний склад Комітету на лояльність до нової влади, рекомендували гідних призначити на посади, а тих, хто скомпрометував себе антидемократичними діями, пропонували звільнити взагалі з органів держбезпеки.

Саме в той час почався процес (що на ділі триває і досі) взаємної недовіри двох «дружніх» спецслужб — російської федеральної служби безпеки й української. До речі, це нормальне явище у взаєминах між будь-якими спецслужбами…

Українці завжди раніше зважали на те, що і як робить «старший брат». Але багатьох помилок, яких припустилася Росія, в Україні вдалося уникнути. Були там не лише бакатіни, а й примакови. Можливо, сам Євген Максимович Примаков особисто врятував російську розвідку від краху, а разом із нею — сотні, тисячі людей за кордоном, що колись довірилися КДБ і Радянському Союзові, повіривши в міф про справедливе комуністичне суспільство.

А українська розвідка, яка завжди була тільки філією радянської (російської), після 1991 року, в часи перманентної смути в країні, чогось набула? Чи, може, створила? Чи лише втратила? На такі запитання, як: що трапилося з розвідкою після 1991 року? що стало основою розвідки? які принципи визначено основними для її формування? — колишній начальник Першого (розвідувального) управління зараз відповіді дати не міг. Можливо, й українська, вже незалежна від Москви, розвідка й далі збирає газетні вирізки та подає їх як розвіддані, про що навіть попередній український Президент колись не витримав і сказав: «Те, що ви доповідаєте сьогодні, я прочитав у газетах учора». Що ще, крім дефіцитних ліків, надсилають своїм начальникам розвідки в Київ їхні офіційні представники та резиденти з-за кордону?

Ковтуненко був свідомий того, що навіть найкраща система не працюватиме в умовах щорічних змін керівництва не лише розвідки, а й Служби безпеки взагалі. Генерал розумів, у якому становищі перебувають у цій нестабільній ситуації агенти за кордоном, що ризикують провалитися через якогось ідіота, призначеного начальником завдяки високим зв’язкам у владних структурах чи за хабара.

Але про це все відставний генерал може лише поміркувати. Навіть ось цьому розумникові Зорію все те до лампочки, бо у нього, виявляється, свої проблеми.