Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

або й просто бажання дізнатися правду про те, як семимильними кроками загниває Захід. Оперові оголошували подяки за героїчно вилучені магнітофонні касети з піснями групи «Чінгісхан», яка на своїх концертах начебто використовувала нацистську символіку, хоча вилучені касети той-таки опер вечорами із задоволенням слухав удома. Ну, а писком контррозвідувальних досягнень інститутського чи університетського куратора від КДБ було виявлення і знешкодження через вигнання з вишу поширювачів анекдотів про видатних керівників комуністичної партії і радянської держави. Тут пощади не було нікому — крамолу випалювали розпеченим залізом. У 1991

році Лиштовка кинув своє «кураторство» й перейшов працювати в розвідку, де очолив один із підрозділів кадрового апарату. Але й там попрацював недовго, захворів, звільнився як інвалід спочатку в запас, а потім узагалі пішов у відставку.

Зустрівся Зорій з Олександром у дворі його будинку на бульварі Лесі Українки. У цій будівлі раніше майже всі квартири займали сім’ї співробітників держбезпеки, але після 1991 року, коли багато офіцерів, особливо вищого складу, через різного роду причини, зокрема й морального плану, звільнилися з органів, квартири в цьому будинку продавали й переселялися у віддалені спальні райони, де можна було купити за ті самі гроші дві квартири — собі та дітям. Лиштовка залишився жити на бульварі Лесі, бо так захотіла його сувора дружина, яка його все життя, з його слів, «гнобила», і яку він до нестями все життя кохав.

— Привіт, друже! — Сашко в правій руці тримав ковіньку, хоча намагався на неї не спиратися. Видно було, що йому це робити важкувато. — Ти, як завжди, стрункий, красивий і молодий, — слова прозвучали, як докір, наче Зорій був винен у названих чеснотах, правдивість яких дещо сумнівна.

— Здрастуй, Сашко, здрастуй дорогий! — вони обнялися. — А тебе незвично бачити з ціпком. Це ти прихопив його, щоб оборонятися від собак? — спробував пожартувати Зорій. Але жарт виявився зайвим, бо Олександр справді мав хворобливий вигляд. Богдан Данилович поспішив перевести розмову на іншу тему. — Як дружина, як діти?

— А що їм зробиться? — Олександр почав оглядатися навколо. — Треба б присісти, бо я довго не вистою.

Вони попрямували до лавки, яких у дворі було достатньо. Олександр дихав важко, відчувалося, що йому й сидіти нелегко. Зорій вирішив не зволікати.

— Вибач, Сашко, що потурбував тебе, але бачу, що, мабуть, і даремно.

— Та не вийожуйся, кажи вже. Думаєш, що я вже ні на що не здатен? Ні хера, я ще можу бабу потягнуть, нєфіг дєлать. Давай, викладай.

— Сашко, у тебе часом не залишилося контактів в університеті, який ти колись обслуговував?

— Як це не залишилося! Та мене там кадри ще й досі кадрять, їдять його мухи, як ти колись любив говорити.

— Та я й зараз так кажу. Ти диви, пам’ятаєш…

— А чому ж не пам’ятати: скільки разом пройдено, скільки зроблено, а скільки випито!

— Друже, мені треба взнати адресу батьків однієї студентки. По роботі, звичайно, — поспіхом додав Зорій.

— Ага, по роботі, — усміхнувся Олександр. — Та які проблеми?! Як два пальці об асфальт.

Вони ще трішки поговорили, Лиштовка пообіцяв сьогодні ж це питання вирішити. Він підвівся, потиснув Богданові Даниловичу руку й повільно пошкандибав до під’їзду. Пройшовши кілька метрів, Олександр зупинився, повернув голову в бік Зорія і з якимось внутрішнім болем та гіркотою сказав слова, які ще довго потім сиділи в голові полковника:

— Скільки ми, Богдане, наробили дурниць! Скільки даремно змарнували часу! А життя минуло — і ага…

З

Можливо, вперше за останні кілька місяців Богдан Данилович Зорій дозволив собі вихідний. Щоб не лише не йти на роботу, а взагалі навіть про неї не думати.

Після того, як полковник отримав від Саші Лиштовки адресу, за якою проживали батьки Олени, він вирішив туди навідатись і спробувати з’ясувати, що сталося з дівчиною і чому її немає в Києві. Зорій навіть не боявся, що зустрінеться там з рідними Олени, адже, зі слів дівчини, її мати — цілком толерантна й вихована людина, а з батьком він якось по-чоловічому порозуміється. Тим більше, що ця зустріч ні до чого не зобов’язувала. Одружуватися він не збирався. У нього — сім’я, син, онука. Та й дівчина ніколи не вимагала цього. Вона все розуміла. їй і так, як вона завжди говорить, добре з ним.

Отакої, Богдане! Ну, ти й гівнюк! Хоч усвідомлюєш, що ти робиш? «Дівчина від нього нічого не вимагала…» А тебе самого від себе ще не нудить? Ти, який взявся за таку серйозну справу, на яку витрачаєш часу безліч, зв’язався з дитям, що,

не бачачи в житті нічого, крім книжок, запало на першого ж чоловіка, який, на її недосвідчений розум, здався їй особливим, винятковим і таким, що відповідає її уявленню про справжнього мужчину.

Ну й думки! Чого ж ти тоді прешся чорт знає куди, аби…

Аби що?

Село, хоч і в Київській області, але на самому краї. Далі, за кілька кілометрів, уже Полтавщина. Але для його «чаєчки» це не відстань. Ще й добре, що їхати багато кілометрів: хоч проїдеться, розвіється та й подумає.

Ось і село. Діло йде до обіду, а людей на вулицях обмаль.

Усе ж спитав, де вулиця Підлісна, знайшов потрібний номер, поставив автомобіль навпроти двору. Зрозуміло, чому вулиця називається Підлісною: хати лише з одного боку, з другого — сосновий ліс. Красиво.

Зорій зазирнув у двір. Собаки немає. Підійшов до дверей, постукав. Ніхто не відповідає, не виходить. Постукав ще, вже сильніше — нікого. Полковник зайшов на веранду, постукав у двері, що, мабуть, вели