Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

— Хтось є в хаті? — голосно промовив Зорій і завмер, чекаючи на відповідь.

— Проходьте сюди, — почулося з-за дверей, що, схоже, вели в іншу кімнату.

Зорій підійшов до дверей, потихеньку відчинив їх і побачив на ліжку… Олену. Глянувши на Богдана Даниловича, вона спочатку здивовано округлила очі, потім сильно зажмурилася.

— Данчику, — прошепотіла вона, не розплющуючи очей, — як же ти мене знайшов?

— Заради хорошої людини чого тільки не зробиш, — бадьоро відповів Зорій і підійшов ближче до ліжка. — Що з тобою, я так хвилювався, думаю: Боже, що ж сталося з моєю маленькою? Чому не подзвонила?

— Зараз уже все гаразд. Приїхала до батьків на вихідні, застудилася та так і залишилася лікуватися: мама ж моя лікар,

сама й виходила мене. А не телефонувала, бо, думаю, оце ще трішки, й полечу в столицю до мого коханого. Присядь он на стілець — я зараз підведуся, мені вже краще. Це я й так розлінилася, залежалася.

— А де батьки? Не дуже хочеться, щоб вони мене тут застали.

— Ти що, Данчику, я мамі про тебе багато розповідала. Вона хоч і не схвалює моєї поведінки, але розуміє. Вона в мене добра. А батько… Батько десь знову майнув. Та Господь із ним.

Олена підвелася з ліжка і, хоч була не нафарбована й одягнена в піжаму, зовсім не видавалася хворою. Що то молодість! За дверима почувся тупіт і жіночий голос: «Оленко, агов, я вже прийшла!» Двері відчинилися, й у кімнату зайшла… Люба. Побачивши Богдана, вона похитнулася й мало не зомліла.

— Це ти?!

Слова вилетіли, наче зойк, одночасно з уст Богдана та Люби. Вони стояли приголомшені, притиснуті до підлоги несподіваним тягарем раптового відкриття. Якби зненацька розверзлася земля, упало небо, вмить висохла річка — нічого так не вразило б обох, як оця зустріч. Очі в очі…

Олена, яка хотіла познайомити матір і Богдана, стояла мовчки. Поки що вона нічого не могла второпати, але зрозуміла єдине: ці дві найрідніші для неї людини — знайомі.

Любов присіла на стілець. Богдан стояв як укопаний біля ліжка.

Першою оговталася Люба.

— Проходь, Богдане, у вітальню. Оленко, мабуть, ти вже зрозуміла, що ми знайомі.

Богдан зостався на місці.

— Так, я бачу. І дещо починаю розуміти. Але одне дивно: скільки ми з тобою, мамо, говорили про Данчика, а з ним про тебе, жодного разу в мене не виникло навіть думки, що йдеться про одну й ту саму людину, — Олена повернулася до Зорія. — Данчику, чи ти справді не знав, що моя мама — це саме оця жінка?

— Оленко, я не можу зараз щось пояснити. Я не здатен зараз пояснювати й тобі, Любове. Але вже знаю, що я зробив

найстрашнішу в житті помилку. І, здається, виправляти її доведеться мені самому. Негайно ж!

Богдан різко ступив уперед, підійшов до дверей і взявся за ручку.

— Ні, Данчику, ні! — Олена кинулася до Зорія. — Я не знаю, що і як сталося, але не йди. Якось же треба все зрозуміти, виправити.

— Думаю, тут розмовляти треба тільки жінкам. Богдан — зайвий. Іди, Богдане, йди, — вголос сказав сам собі Зорій і відчинив двері.

— Ні, Богдане, ні! Зостанься! — позаду, знову наче зойк, у два голоси…

Богдан Данилович прийшов до тями, коли вже виїхав за село. Розбитий асфальт зашкарублими струпами торсав підвіски автомобіля. Але Зорій газу не скидав. Він не зважав на вибоїни, на притрушений снігом щебінь. Гнав машину прямо, швидко, майже несвідомо.

Як тепер бути? Що робити? Чому так трапилося? І головне запитання його життя: чому це трапилося саме з ним?

Він давно відчував — щось у взаєминах з Оленою не так. Неприродно. Думав, причина тривоги — різниця в літах, ненормальна ситуація, коли вони вимушені приховувати свої інтимні стосунки.

Виявилося — зовсім ні. Тепер зрозуміло, чому його тягнуло до цієї дівчини, чому вона стала йому такою близькою.

Як же так, що Богдан не відчув, не розпізнав, не передбачив? Не відвернув небезпеку?

А виявилося, його потягнуло саме до дочки коханої. До дочки його Люби. Він тоді вперше при зустрічі відчув якусь схожість із кимось близьким і навіть рідним. Десь він ці риси вже бачив, щось було до болю знайоме. Але не міг ніяк згадати, та й мало що може здаватися…

Так, це все вже виходить за межі розумного і… природного. Загрався, Богдане, загрався. Усе, треба припиняти ці нюні, ці соплі. Геть невпевненість! Геть усе, що заважає йти до мети! Геть романи, геть жінок, геть почуття! Геть, геть, геть!!!

Богдан Данилович ураз усміхнувся сам собі, вдарив обома руками по керму і промовив:

— Тільки, можливо, ради роботи. Тільки заради роботи…

До речі, що ж, зрештою, хотів він від жінок? Здобувши який результат, він міг би сказати, що досяг чогось, зрозумів щось чи дістав задоволення від чогось? Скільки людей на світі не переймається цими запитаннями! Отримують щодня свої шмат м’яса, кусень хліба й уночі сурогат сексуальних задоволень. Навіщо, чому, для чого — мільйони людей цим не цікавляться.