Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

не вимагала. Мені й не треба було його зізнання. Я просто відчувала, що він мені потрібний, а решта мені байдуже. Тепер… Тепер він мене покине. Бо все життя він кохав і зараз кохає лише одну людину — тебе, мамо. А зі мною був лише тому, що відчував, бачив у мені тебе. Я доросла жінка, здатна спокійно й адекватно мислити. Не хвилюйся — істерик і драм, тим більше трагічних кроків не буде. Все, мамо! Я сильна. Погодься — сильніша, ніж ти.

— Так, ти сильніша, — сказала мати, а сама подумала: все ж боротися ти теж, напевно, не будеш. Як і я колись.

А в думках Олени було зовсім інше. «Як же з моєю любов’ю? Моєю любов’ю? Оце і все? Кінець?»

Олена вже була не поряд із матір’ю. По очах було видно, що вона линула думками кудись далеко-далеко.

Мати помітила той погляд. «Ні, дитино, ти — не я. Мабуть, ти вчиниш по-іншому».

Що за доля? Фатальна?

7

Цього разу В. М. поряд із жінкою не було. І не мало бути. Бо сьогодні Богдан Данилович приїхав сюди не звітувати про зроблене, не просити поради. Зорій приїхав після зустрічі з Любою й Оленою саме сюди, бо відчував: навіть власний досвід застосування аутотренінгу, який дав змогу трішки заспокоїтися й тверезо оцінити те, що відбулося у домі двох близьких йому людей, не дав поради, що йому далі робити. Та навіть не це головне. Він зараз із головою порине в роботу, і тіло його набуде звичного для нього стану, тобто режим «біжи, біжи швидше, ще швидше» врятує його від мук совісті. Але все ж йому слід було перед кимось просто висповідатися, щоб допомогти душі набути спокою і впевненості.

І ось він знову перед жінкою, якій розповість усе-усе і яка його зрозуміє, як завжди, наставить на путь істинний і, якщо треба, пробачить.

Якщо це можливо — пробачить.

Але спочатку уважно вислухає.

«Не розповідатиму про те, що сталося кілька годин тому. Але якщо я зараз не виговорюся — мене просто не стане.

Я — найсамотніша людина на землі. Але в мене — свій світ. У мене немає друзів, хоч багато товаришів і приятелів. Я близько до себе нікого не підпускаю. Іноді вимушений грати за правилами тих, які мене оточують: колеги, керівництво, влада, сім’я…

Здавалося б, з усіма я легко спілкуюся, але основна моя проблема в тому, що я зовсім інший, і ніхто цього не розуміє й не знає. Точніше — мене сприймають і розуміють «правильно», тобто вони не знають насправді, що приховується за зовнішніми рисами характеру. Усім здається, що перед ними веселий, легкий у спілкуванні хлопець-друзяка.

Коли ж я залишаюся насамоті, мої думки тяжкі, невеселі, складні, серйозні. Ніхто не знає, що я задумав, що в моїх планах на сьогодні, на завтра, в перспективі. Я настільки все переживаю, що це позначається на моєму здоров’ї.

Я зачаївся і живу подвійним життям. Мене два: той, що межи людей, і той, що сам із собою. Наодинці я часто уявляю, чого б хотів добитися в житті. Завжди це були максимальні бажання. Головне — я не хотів бути, як усі. Я ненавиджу політиків, а мрію стати політиком, ненавиджу різних хапуг, бандитів, нездар, які пробилися нагору завдяки зв’язкам чи нахабству, але спілкуюся з ними. Я не люблю дружину, але й далі з нею живу, хоч іноді здається, що мені без неї погано. Під час вимушених розлук я сумую за нею. У мене були жінки, яким я подобався до нестями, і вони мені подобалися, та я ніколи не наважився б кинути сім’ю заради якоїсь навіть супержінки.

Узагалі, я ненавиджу жінок і… жити без них не можу. Я їм мстив за те, що вони продажні і що я не такий красивий, гарний чи сильний, як хотілося б мені, і що ті жінки, які мені справді дуже подобалися, не звертали на мене жодної уваги.

Та що це я зациклився на жінках…

Найбільша моя трагедія — політична роздвоєність. Повторюсь, я ненавиджу владу, а лізу туди, чортихаючись, клянучи себе за боягузтво й продажність, але виправдовуюся перед собою, що все це роблю задля майбутнього, що колись усе повернеться для мене виграшем, прибутком, компенсацією за мої страждання та приниження.

Образа! Образа на весь світ! Образа за те, що не вдалося, маючи задатки, реалізуватися до кінця. Мене обходили й обходять менш гідні. А я серджуся, злюся — і майже нічого не роблю для того, щоб щось змінити.

Дехто бачить у мені якісь чесноти. Мене поважають, сприймають як чесну, порядну людину, а я, мабуть, просто боягуз, який не тому не лається голосно в громадських місцях чи не плює на підлогу, що «праведний» і турбується про людей, а тому, що боїться дістати за це по пиці…

Насправді ж я не знаю іноді, чого хочу, коли дію так чи інакше: інколи сам не можу пояснити своїх вчинків. А вони бувають до болю абсурдними, якщо не сказати — небезпечними. Я нерідко напоказ виставляв своє прихильне ставлення до тих, хто потрапляв у глибоку, круту опалу. Мені хотілося потиснути руку тому, кого, наприклад, щойно звільнили з посади. І я це робив, навіть будучи впевненим, що про це поінформують начальство і мені знову не бачити підвищення на службі.

Навіщо я це робив? Таких же дій ніхто не заохочує. Навіть ті, кому потиснув руку або підставив плече. Дехто вважає мої вчинки дурістю, дехто — позерством, а наволоч, яка так ніколи не вчинила б й у будь-якому вчинку інших бачить підтекст, прихований смисл, вважає