Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

— А якщо попросити когось із колишніх співробітників ОТУ? Вони ж десь прилаштувалися? Я знаю, дехто з них навіть власні правоохоронні фірми створив.

— Ну, по-перше, зараз навіть знайомим і друзям за послуги треба платити: вони ж і засновували свої структури, щоб заробляти гроші. А по-друге — немає жодних гарантій, що ми не потрапимо на тих, хто відразу продасть нас комусь іншому. Це теж свого роду бізнес. Ризикований, але бізнес.

— Знаю я цих бізнесменів. Вони є не лише серед тих, хто звільнився із служби. У нас теж є такі. Збирають компромат на якогось бізнесюка, потім викликають його, за бандитськими поняттями, на стрілку і — в лоб: або платиш кругленьку суму й ми знищуємо матеріали, або вони автоматично обертаються на кримінальну справу. Вибирай! А позаяк у нашій державі бізнес чесно вести майже неможливо, люди вимушені відкуповуватися від есбеушників, ментів, податківців, митників, санепідемстанції, і пішло-поїхало. Я взагалі дивуюся, як у таких умовах ще щось працює, крутиться, їздить, літає, печеться, вариться, будується? Не країна, а суцільний корупційно-хабарницький клубок. Ото й ми з тобою навіть заради святої державної справи мусимо шукати якихось пройдисвітів, щоб незаконно (усвідомлюєш!?) — незаконно проникнути в чужу квартиру й обладнати її оперативною технікою.

— Вам, Богдане Даниловичу, треба йти в депутати. Таке полум’яне слово! Таке полум’яне!

— Не блазнюй, Вікторе, не блазнюй. Кажи краще, що робити будемо?

— Ви поставили завдання — я його виконаю. Якщо дозволите — не буду й пояснювати, як це зроблю. На випадок чого — жодних вказівок від вас не надходило.

— «Здрастуй, жопа, Новий рік! Приходь на ялинку!» Ти що, хіба ж я коли-небудь відмовлявся від своїх вказівок? Ні, дорогенький, так не піде. За все відповідаю я і тільки я. Та на випадок чого, як ти кажеш, ніхто й не повірить, що це ти сам міг додуматися до такого.

— Спасибі, Богдане Даниловичу, за високу оцінку моїх розумових та інших, сказати б, здібностей, — удавано надувся Яруга. — Та Бог з ним, я ж добровільно погодився працювати під орудою такого геніального начальника, як ви, пане полковнику.

— Ну, ти ж і зануда! Гаразд, давай домовимося: гроші я тобі дам, а зробиш діло — всім розповіси, що це тільки твоя особиста заслуга.

Вони розсміялися і вдарили по руках.

Начальник департаменту фінансової безпеки та боротьби з економічними злочинами Служби безпеки України Мирон Валентинович Остапенко, високий красивий мужчина років сорока п’яти, з темним гарно вкладеним «зачесоном», майже щодня засиджувався на службі допізна. Те, що справ завжди вистачало й на вечір, в органах держбезпеки — не дивина. Але Мирон Остапенко фанатично любив свою роботу. Йому хліба не давай — дай попрацювати. Так принаймні думали його товариші на службі. Та й додому він не поспішав: у квартирі його ніхто не чекав. Генерал Остапенко вів холостяцький спосіб життя і змінити його найближчим часом не планував. Колеги Мирона Валентиновича спочатку намагалися підшукати йому пару, але то марна справа; і приятелі, і друзі генерала облишили ці спроби.

Отож ніхто не здивувався, коли і сьогодні, як і вчора, і позавчора, Остапенко залишився в своєму кабінеті після роботи ще попрацювати.

Але цього вечора генерал не братиметься до службових справ. Як майже ніколи не береться до них, залишаючись наодинці. У нього інше бачення ролі особистості в історії. Свою індивідуальну біографію Остапенко пише окремо від сторонніх очей. У цьому, щоправда, немає нічого дивного й оригінального: чимало людей — зовсім не такі, якими їх звикли бачити й оцінювати інші люди. «Подвійне дно» — любив висловлюватися зі сцени видатний український артист-сатирик Тарапунька, щоправда, зовсім з іншого приводу.

Сьогодні Мирону Валентиновичу вперше передали інформацію, на яку він чекав майже місяць. Його, власне, цікавить не зміст паперів, що лежать нині в пакеті у столі. Зараз Остапенко зробить висновки з дуже важливих і делікатних питань: чи спрацювало те, що він готував майже півроку, наскільки зможе тепер впливати він, генерал Остапенко, на ситуацію в тій сфері, заради якої задумано операцію «Булава».

Щоправда, ця операція мала стати лише однією з цеглин тієї фортеці, яку вибудовував Мирон Валентинович уже понад десяток років, щоб атакувати з неї основні, хоч, як тепер видно, й не дуже укріплені позиції головних противників генерала. Та й не лише генерала. Остапенко був невеличким, хоч і досить значущим, гвинтиком у складному механізмі, який в усі часи визначався єдиним широким поняттям — міжнародна політика.

Так, Остапенко з півроку підшуковував виконавців, щоб зробити майже неможливе — обладнати кабінет Президента України технікою для прослуховування розмов. І генерал цих людей знайшов, а вони, ті люди, здається, виконали домовленості на всі сто. Тепер залишилося тільки вміло скористатися з результатів цієї, можливо, найскладнішої операції, яку коли-небудь проводили іноземні спецслужби проти іншої держави.

А здійснити все виявилося не так уже й важко. Дуже близька Президентові людина подарувала йому шикарний сувенір з умонтованим записувальним пристроєм. Він настроєний так, що записував лише тоді, коли в кабінеті велися розмови. «Тишу» пристрій не фіксував, реагував лише на голос. Записавши певну кількість розмов, апарат уночі за мить вистрілює всю інформацію на приймач, який розміщено в одному з будинків на Липській. Там запис дешифрується й надсилається відповідному адресату, який визначає, як його далі використати.

Тим адресатом і був генерал Остапенко.

Подарунок, тобто гетьманську булаву, у зв’язку з можливим обранням на новий строк Президента готували дуже ретельно. Ті, хто виготовляв її, не знав, де вона лежатиме. Її могли, звичайно, покласти за скло в шафу. І тоді — все коту під хвіст. Чути б не було нічого, хіба