Українська література » » Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Читаємо онлайн Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно
шафу хтось забув би зачинити. Тому треба було зробити такий красивий предмет, щоб його хотілося показати якомога більшій кількості людей. Булава вдалася на славу. Вона майже вся дерев’яна. Майстри знали, що виріб обов’язково перевірятимуть на наявність техніки. Тому мікропристрій влаштували в один із шипів. Причому зробили так, що її могли покласти саме тим шипом догори, де й умонтовано пристрій. Бо ж на ручці прикріплено табличку з інкрустованим написом — щось на зразок «Видатному політичному і державному діячеві сучасності, Президентові України… з найщирішими побажаннями група відданих соратників». Основу кожного шипа обрамляє тоненьке металеве кільце, вкрите сусальним золотом. Тому якби перевіряли булаву на наявність металу, то, зрозуміло, прилади його показали б. Ось він, згори. А під одним з кілець — апаратик. Пристрій виготовлено таким чином, що під час прийому і запису жодних випромінювань навіть найпотужнішими приладами не зафіксуєш.

Мирон Валентинович дістав із шухляди теку, вийняв звідти скріплені степлером кілька аркушів паперу й почав читати. І що далі він ознайомлювався з текстом, то ясніше розумів: у його руках з’явилася потужна, небезпечна і дуже ефективна зброя.

5

Заступник міністра економіки Валентина Ромниченко вийшла з ванної кімнати, закутана у великий м’який рушник, яким сором’язливо прикривала тіло від шиї до колін.

— Яка ти красива, Валю! — Адам Божко підійшов до жінки й погладив її мокре волосся. — Зачекай кілька секунд — я зараз. — Божко швидко зайшов до ванної, зачинив за собою двері, й звідти почувся шум води.

Цієї миті з дамської сумочки, що лежала поруч на стільці, заспівав мобільний телефон. Ромниченко дістала апарат і, здивовано прочитавши ім’я абонента, натиснула на кнопку.

— Так, Богдане Даниловичу, я вас слухаю, — тихенько промовила.

— Валентино Дмитрівно, здрастуйте. Не знаю, може, я невчасно, але нам треба терміново зустрітися.

— Ви знаєте, Богдане Даниловичу, ви справді не дуже вчасно… — промимрила жінка, нишком поглядаючи на двері ванної кімнати.

— Це дуже важливо. На рахунку — кожна секунда. Я вас молю, якщо ви тільки не в ліжку з коханцем…

— Богдане Даниловичу!..

— Негайно все кидайте й миттю приїздіть до Печерської лаври. Це недалеко від вас.

— А звідки ви знаєте, де я? — з тривогою, але так само пошепки запитала Ромниченко.

— Потім, потім усе поясню. Я чекаю біля входу, — зв’язок перервався.

Валентина Дмитрівна кинула під ноги рушник, похапцем одяглася, натягнула шапку на ще мокру голову й вискочила з квартири.

Тільки-но за жінкою зачинилися двері, з ванної кімнати повільно виплив голий Адам Божко з укладеним і напомадженим волоссям. Від нього аж пашіло чистотою, молодістю, силою та красою. Але Аполлон був вельми здивований, коли у великій, зі смаком умебльованій кімнаті він знайшов лише вологий рушник, що самотньо валявся на підлозі.

6

Майже годину журналіст Олександр Михайлович Ліченко сидить у кафе «Троянда» і вже починає нервуватися. Він не пригадує, щоб полковник СБУ Зорій хоч раз запізнився на попередньо домовлену зустріч. Безперечно, щось сталося, бо Богдан Данилович — пунктуальна людина і вважає цю рису однією з найцінніших у поведінці людини.

Звичайно, Ліченко не міг знати, що в цей час його приятель Зорій проводив, можливо, найвідповідальнішу за всю свою службу в органах держбезпеки зустріч. Полковник ось уже дві години говорив із Валентиною Дмитрівною Ромниченко — заступником міністра економіки. І розмова та була надто серйозною, щоб Богдан Данилович відірвався від неї навіть для кількасекундної телефонної розмови. Він змушений відповідати на безліч непростих запитань, які сипала на нього ця розумна, цілеспрямована та складна за характером і своїми життєвими принципами жінка. І, як тепер зрозумів Зорій, жінка не дуже щаслива.

Але ця розмова рано чи пізно мала відбутися. Зараз полковник зрозумів, що вона, та розмова, мала б справді відбутися раніше. Тоді б не довелося йому виляти, хитрити, бути не до кінця щирим, а точніше — брехати. Ті розмови, що були в них раніше, стосувалися інших тем, мали інше емоційне наповнення й не чіпали особистого життя кожного з них.

Усе ж, коли Ромниченко і Зорій попрощалися, на серці в обох було легко: майже всі питання, які до того були перепоною у спілкуванні, стали зрозумілими й не такими вже, як раніше здавалося, складними.

Тому коли Зорій зайшов до зали кафе «Троянда», він мав добрий настрій — це було написано на його обличчі. Полковник підійшов до столика, за яким сидів Ліченко і вдавав, що відверто нудьгує.

— Ви, Богдане Даниловичу, радієте з того, що я злюся? — Ліченко підвівся й подав Зорієві руку. — 3 вашого вигляду можна припустити, що ви або щойно уникнули прочухана від високого начальства, або виграли мільйон справжніх грошей.

— Що значить «справжніх грошей»? — потиснувши руку журналістові, весло запитав полковник.

— Ну, не гривень же. Справжніх грошей — значить, доларів.

— Не патріот ти, Саню, не патріот. Я-то думав, що у вас, журналюг, хоч трішки ще залишилося якщо не патріотизму, то хоча б совісті.

— Про яку совість у наш час ви говорите, Богдане Даниловичу? Тим більше — журналістську. Ми заробітчани. Наша сміливість прямо пропорційна покладеним у наші кишені тугрикам, а наша совість може заснути навічно, коли вона приспана зелененькими.

— Таке кажеш — аж страшно, — Зорій присів на стільця. — Ти ж зовсім недавно ще розказував мені про патріотизм і самопожертву людей твоєї професії. Що змінилося?

— Усе змінилося. Коли вперше ми почули й дехто навіть написав про

Відгуки про книгу Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: