Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

будинку, Зорій притьмом повернувся направо і швидко попрямував у той бік, звідки щойно прийшов. Він бачив, як відвернув від нього погляд чоловік років сорока, який повільно йшов йому назустріч з портфелем-дипломатом у правій руці. На протилежному боці вулиці молода дівчина з невеличким сірим рюкзаком за плечима ні сіло ні впало зацікавилася табличками з написами вулиці й номерами будинків. На обличчі Зорія мимоволі з’явилася усмішка: ще кілька подібних «перехожих» сидітиме в автомобілі, який мав би стояти десь поруч. А ось і він. Полковник порівнявся з «десяткою» «Жигулів» і, проходячи повз неї, навіть крізь затемнене скло вікон засік у салоні на задньому сидінні два силуети.

«Слабенька база, слабенька, — Богдан Данилович швидко йшов униз вулицею, — у нас у Києві «наружка» вже давно шастає на іномарках».

Щоб відірватися від зовнішнього спостереження, Зорію знадобилося години зо дві. Він ще не раз для певності перевірився й за дві хвилини до призначеного часу був біля входу на Личаківський цвинтар. Полковник швидко пройшов у браму й розтанув серед могил, хрестів, пам’ятників, склепів та капличок. За кілька хвилин доріжкою пройшов чоловік, якого не впізнати було важко. Ігор Прощун мав специфічну ходу й, маючи невеличкий зріст і природну опецькуватість, наче кулька котився стежкою, при цьому весь час підсмикуючи лівою рукою полу пальта.

Зорій, почекавши з півхвилини й переконавшись, що за Прощуном ніхто не «топає», попрямував назирці. Біля могили Володимирові Івасюку вони обнялися.

— Знову щось придумали, — замість привітання констатував Прощун. — «Не згаси вогонь холодом долонь». Класний пароль вам спав на думку.

— Привіт, Ігорю! Радий тебе бачити і ще більше радий, що ти не втратив кмітливості й правильно зрозумів, навіщо я тобі в телефон проспівав куплет з пісні Івасюка.

Зорій і Прощун трішки постояли мовчки біля могили українського генія-пісняра й, розмовляючи, повільно побрели доріжками й алеями історичного кладовища.

— Богдане Даниловичу, вибачте, будь ласка, що, можливо, не по темі вашого приїзду, але хочеться знати вашу думку.

Маю на увазі — смерть Володимира Івасюка.

— Чому ж не по темі; де ж іще говорити про це, як не тут, — Зорій кивнув у бік могил.

— Тож як ви вважаєте: Володимир Івасюк сам наклав на себе руки чи йому допомогли?

— Хто ж про це, Ігорю, може відати напевно? Коли знайшли тіло композитора в лісі, а це, як ти знаєш, трапилося у травні 1979 року, я в органах пропрацював лише два місяці.

Щоправда, пізніше, коли мені вже дозволялося не лише ставити старшим незручні запитання, а й самому подивитися на деякі матеріали, до яких раніше було зась, я цікавився цією темою. Зізнаюся, деякі речі для мене стали справжнім відкриттям. Але потім, глибше вивчивши тему, я вже мав свою думку.

По-перше: мені в той час здавалося, що то лише я з усіх кадебістів такий просунутий у музиці, палкий прихильник таланту Івасюка. А виявилося — майже не було серед мого оточення співробітників, які не любили б пісень цього видатного хлопця. Мої колеги просто обожнювали їх, співали, танцювали під них, декламували як вірші.

По-друге: не було наприкінці сімдесятих у найвищих партійних органах Союзу людини, яка дала б вказівку на знищення особистості такого рівня, як Володимир Івасюк. А в Україні, яка була васалом Росії, ніхто не наважився б на такий крок без височайшого повеління з Москви.

По-третє: попередники КДБ мали такий необмежений досвід ліквідації неугодних радянському режимові людей, що ніколи не вдалися б до такого примітивного прийому, як імітування повішення. Я перечитав гори офіційних і неофіційних документів, свідчень, спогадів тощо і для себе зробив висновок: Івасюк не міг укоротити собі віку. До його смерті також не має прямої причетності тодішній КДБ, як про це багато в той час говорилося. Тоді що? Його вбив хтось інший, перед цим по-звірячому познущавшись. Він справді прийняв мученицьку смерть (щоб ті, хто те зробив, вічно кипіли в пекельній смолі!).

— Можете, Богдане Даниловичу, далі не переконувати. Я теж так думаю, хоча в мене є своя версія саме щодо того, хто й за що забрав життя людини, яка, окрім добра, нічого людям не робила. Не треба забувати, що Володя був творчою натурою і йому не були чужими прості людські уподобання. Та й слабкості.

— Ти маєш на увазі шльондру та її коханців? — Зорію захотілося сплюнути, але він вчасно себе зупинив (усе-таки кладовище) і не зробив ЦЬОГО. — Ні, якби Володю вбили через ревнощі, то зробили б це швидко. Такі речі — прерогатива емоцій. Вони робляться під впливом афекту, здебільшого спонтанно, без особливих обдумувань і хитромудрих планів. А йому методично ламали пальці, били, наче хотіли про щось дізнатися.

— То ви все-таки схиляєтеся до версії про негідників, котрі хотіли заволодіти грошима Володі, які він мав отримати за випущену в Канаді платівку?

— Ну, можливо, не лише ці гроші, але та версія, хоч би якою вона здавалася простою і примітивною, найреальніша. Єдине знаю: якщо до убивства Івасюка причетна не одна особа, а хоча б дві — правда колись випливе на світ божий. Усе таємне згодом стає явним. Ти ж знаєш, що з двох громадян Союзу один обов’язково був таємним конфідентом органів. Хтось колись однаково проколеться, похвалиться, поскаржиться, згадає, покається. І правда може виявитися зовсім не такою, якою ми собі її уявляли чи уявляємо. Але повернімося до наших баранів, — Зорій озирнувся і далі сказав тихо: — Навіть якщо нас і засікли, то прослухати, що ми тут наговоримо, майже неможливо.

Богдан Зорій та Ігор Прощун повільно йшли алеєю Личаківки.

— Мені треба потрапити он у той ліс, — Зорій тицьнув пальцем у карту. — А там — до цього ось пагорба, — полковник показав місце на скопійованій Віктором Яругою схемі зі справи про знищення загону «Остапа».

— А, знаю це місце, — уважно подивившись