Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

повторював Богдан Данилович. — Не «дуже» щільний, а «надто» щільний. А яким же йому бути? Може, в тому місці ще жодного разу за час існування того пралісу не копали? Чому ж тоді начальник управління акцентує на тому, що ґрунт був надто щільний? Чому ж він був щільний? У тих же місцях — пісок. Та й який дурень під час бою закопує убієнних? Ні, тут щось не так…

Зорій викликав Яругу. За кілька секунд Віктор зайшов до кабінету.

— Візьми оці карту й схему і зроби з кожного аркуша по одній копії. Чуєш — по одній. І, сподіваюся, в наш Секретаріат не побіжиш це робити? У місті зроби, десь у відділі кадрів якогось закладу. Тільки швидко. Матеріали треба в архів повернути сьогодні, щоб не було жодної підозри, — Зорій подивився на стелю, потім на телефон: — А, дідько з ними, нехай слухають.

2

Київські парки ранньої осені…

їх ніколи не забуде той, хто хоч раз пройшовся жовтневим бабинолітнім сонячним днем по різноколірному килиму листя, що тільки-но відірвалося від гілок і знайшло спокій біля підніжжя розлогих київських каштанів, кучерявих кленів, опецькуватих лип, струнких тополь. Ні, про спокій листю лише мріяти. Розвесела дітвора й пустотлива юнь шарпає його ногами, підкидає і жбурляє одне в одне руками, наче підсвідомо відчуваючи в цьому прощання з літнім теплом і передчуваючи сльоту пізньої осені та нещадні морозні — з вітрюганами й сніговіями — зимові дні.

Богдан хотів узяти Любу за руку, але не наважувався. І не тому, що вона б, можливо, відсахнулася, як колись, давно-давно так робила, а тому, що… страшно. Богдану так соромно, але він боявся людей, що гуляли, як і вони, в парку навпроти Кабміну. Ніяково, незатишно було обом. Люба прекрасно відчувала стан Богдана, розуміла його, але… То що ж, нічого так і не змінилося за багато-багато років?

Ні, звичайно, змінилося.

Вони постаріли. Постаріли на ціле життя.

— Ти майже така сама, — хотів упевнено й радісно сказати Богдан, а вийшло сумно й з тремтінням у голосі.

— Таке скажеш, — вона, як і колись, знітилася й очі — долу.

Не може дивитися? Ні, підняла карі ґудзики очей, глянула в блакитну бездонь Богданових. — Я зовсім інша. І не лише зовні. Тодішня Люба тут не стояла б. А я, бач, набралася нахабства і от — з тобою.

— Який я щасливий, що ми зустрілися! Пропоную відразу план: зараз їдемо обідати, а потім — до осіннього лісу. Чи до тебе в готель?

— Ні-ні, тільки не до готелю, — відповіла злякано.

— Добре, хоч хтось із нас має бути сміливішим. Беру повне кураторство над твоєю поведінкою. Якщо ти не заперечуєш, буду поводитися радикально. Інакше з тобою каші не звариш, — Богдан намагався жартувати, говорив весело, щоб не відчувалося тремтіння в голосі.

— Згодна на будь-які пропозиції, — несподівано для себе самої впевнено промовила Люба.

У ресторанчику, невеличкому й затишному, що тут же, в парку, затрималися надовго. Говорили, говорили, говорили.

Про все: про дітей, про здоров’я, про роботу. І лише коли почало вечоріти, Богдан підвівся з-за столу.

— Зачекай кілька хвилин, я збігаю по свою тачку.

У період, коли в Києві ще не наставав час пік, вулицями столиці можна проїхати більш-менш вільно. Виїхали на стару Обухівську трасу, минули Чапаєвку, ще за кілька хвилин були вже в лісі. Тут теж — барвисте свіже осіннє листя.

Мовчки. Лише мовчки. Листя прийняло їх, не відштовхнуло, не посміялося. Не осудило.

Усе відбулося швидко, обопільно, солодко…

Затихли…

Тільки пахло осіннім лісом.

Провів на поїзд. Ті, що у вагонах, і ті, що на пероні, як завжди, кричали крізь задраєні вагонні вікна, але товсте скло поглинало голоси. Допомагали жестами, мімікою. Богдан дивився на Любу і не казав нічого. Вона теж мовчала. Не було про що говорити. Там, у лісі, їм стало все зрозуміло. Вони вже не ті. Вони дорослі люди, з життєвим досвідом, з життєвою мудрістю, з життєвими ранами й тягарем невблаганних літ. їм обом стало зрозуміло, що, можливо, ця зустріч — остання.

Чи потрібна вона була взагалі?

Як мовлять французи: On revient loujours a ses premiers amours! — Завжди повертаються до свого першого кохання. Можливо, і французи помиляються? Повернутися можна, але ж чи то вже кохання?

З

Віктор Яруга поклав на стіл Зорія цілий стос паперів, сів на стілець, не чекаючи, що скаже полковник, почав доповідати.

— Я приніс лише частину документів, які надійшли протягом останніх кількох днів з інших оперативних підрозділів. З їх змісту можна зробити головний висновок: не лише ми з вами, Богдане Даниловичу, такі розумні. Якщо захочете — ознайомитеся з документами детальніше. А поки що, коли дозволите, я коротко переповім їх зміст.

— Ти ж знаєш, Вікторе, що я люблю сам копатися в паперах. Тим більше, якщо це зведення про оперативно-технічні заходи. Мене ж медом не годуй, дай поритися в чужій брудній білизні. Але, справді, нині замало часу, давай доповідай, що там у тому стосі цікавого такого, що змусило тебе перервати плин моєї геніальної оперативної думки.

— Кілька тижнів тому наші колеги із зовнішньої розвідки повідомили мені, що закордонні джерела попередили їх про прибуття в Україну Майкла Фера.

— Чи