Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

неї було чимало бойових нагород, вона ніколи не виставляла їх напоказ, навіть у селі мало хто про це знав. Її іноді запрошували в День Перемоги до президії в сільському клубі, але вона на сцені завжди сідала позаду всіх — така була скромна й сором’язлива. Одного разу на чергових урочистостях про неї вперше забули. Вона все ж пішла до клубу (тоді так було заведено), забилася десь у куточку і спостерігала, як у президії чванилися ті, які ніколи не були на фронті й пороху навіть не нюхали.

Тоді я вперше побачив мамині сльози. Вона прийшла додому і заридала. Я насилу допитався в неї, чому плаче. Мати обняла нас із сестрою: «Сиротинки ви мої, як же вам тяжко буде в житті!» Ми чомусь теж заревіли і втрьох плакали довго й гірко.

Відколи себе пам’ятаю — мені хотілося їсти. Але не голод і холод були головним випробовуванням для нашої невеличкої сім’ї. Ми із сестрою дорослішали, й дедалі частіше доводилося стикатися з несправедливістю й нерівністю. Навіть у простих ситуаціях, коли сваряться діти й виникає потреба батьківського захисту чи хоча б співчуття, ми були позбавлені і того, і другого. А мама могла лише разом з нами поплакати. І найперше наше з сестрою завдання було — якомога менше приносити мамі прикростей. Сестра в школі навчалася майже на самі п’ятірки, а я ще з пелюшок дотримувався власної «теорії нейтралітету».

Усе, що я міг зробити добре й у строк, робив так, аби не лаяли. Багато читав, усі домашні завдання виконував, хоч на уроках часто «валяв дурника», відповідаючи рівно на трійку. Вчителі намагалися мене перевиховати, ставили за приклад сестру, викликали до школи маму, але особливих претензій до мене не було, тож усі від мене відчепилися, і я спокійно накачував м’язи. У прямому й переносному значені.

От скажи мені, Богдане, — звернувся Крюк до полковника Зорія так, наче до того він розповідав усе комусь іншому, — для тебе все те, що дізнався про мене в ці кілька днів, стало абсолютною несподіванкою? Для всіх же, хто мене знає, Петро Крюк — справний служака, ніколи ні над чим глибоко не замислювався, в тому числі й над наказами, які треба виконувати. А що там думати, ге ж? Виконуй те, що тобі кажуть, і все тут. Думання забирає багато калорій, які краще використати з вигодою в іншій справі — накачуванні м’язів. Чи не так?

— Я поки що помовчу…

— Ото ж бо. А я навмисне удавав, що не вмію і не хочу думати, хоча, скажу нескромно, від природи — тямущий хлопець. Я з дитинства мислив і реагував на все адекватно. До восьмого чи дев’ятого класу нічим, у тому числі й фізичними даними, не вирізнявся. І лише в шістнадцять почав качатися, «набивав собі мишцу» — металевою рукояткою саморобного ножичка. А знання, які давали у школі, залягали в мені, немовби про запас.

Я вже казав, що не хотів показувати оточенню, що знаю значно більше, ніж говорю. Навіть на улюблених уроках історії та української літератури, коли в мене запитували домашнє завдання, завжди знаючи відповідь і будучи готовим до уроку, я не розповідав усього, а наче частинами, чим неабияк розлючував учителів. Ті не розуміли, як до мене ставитися: чи як до тугодума-дебіла, чи як до лінивого нероби, що не хоче вчитися.

Але жоден з учителів навіть гадки не мав, що Петрик Крюк — пречудовий актор, розумник і взагалі цільна особистість, у якого вже з юних літ у планах було таке, що, здавалося, нормальному хлопцеві навіть і на думку не могло спасти.

— Ну, й про що ж мріяв Петро Крюк, що хотів, до чого прагнув, чого добивався? Яким чином хотів досягти здійснення

СВОЇХ, поки що не зрозумілих мені, мрій? — монолог колеги:і мусив трохи занервувати Богдана Даниловича.

— А все дуже просто: я лише хотів, щоб збулися дві заповітні мрії. Перша — помститися тим, кого вважав винними в усіх своїх нещастях і бідах. На жаль, я надто пізно зрозумів, що це завдання стане для мене таким, якого я ніколи не виконаю.

— Про другу мрію можеш і не говорити — і так усе зрозуміло.

— Невже?

— А що ж тут складного? Ця задачка — для першого класу.

Якби не вона, ми з тобою так швидко не зустрілися б.

— А все-таки?

— Після скоєних нападів на глитаїв ти не дуже-то й ховався. І не вбивав їх не тому, що тобі їх було шкода, або ти з якихось причин не зміг це зробити. Ти просто від самого початку хотів, щоб усі дізналися, що ці акти помсти робив саме Петро Крюк. Чи не так?

Петро, здавалося, зовсім не здивувався почутому. Перед ним же сидів досвідчений служака, якого вважали мало не найкращим аналітиком у СБУ. Більше того, Богдан — близький Крюку за духом і психологічно міг відчувати навіть те, про що думав Петро.

— Коли я звільнився зі служби, де мене вважали таким самим Петром, що й у школі, — тяжким на думку, легким на кулак, я, опинившись на волі, зрозумів: потрібно діяти. Я усвідомлював, що, зважаючи на досвід служби, нині перебуваю в такому вигідному і зручному для справжнього «старту» становищі…

— …і що час, до якого стільки готувався, настав, — продовжив за нього Богдан Данилович. — Тим більше, що знання, інтелект були, без перебільшення, значними. Якось ти сів і зробив інвентаризацію власного «бойового» арсеналу. Проаналізувавши свої можливості, ти дійшов висновку, що нарешті розпочинається твоє справжнє життя й тепер ти «зробиш» усіх тих шнурків, що хизувалися перед тобою своїми зв’язками, фізичними й розумовими здібностями. І ось людина, яка має колосальні можливості для справжньої боротьби, стає звичайнісіньким хуліганом, здатним лише на те, щоб натовкти комусь пику.

— Що? Оце так ти оцінюєш мої