Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

— Богдане Даниловичу, тільки на цю?

— Що «тільки на цю»?

— Тільки на теми життя? Більше ніяких завдань? — пошепки додав, скосивши погляд на Крюка, який міцно спав на тахті.

— Побачимо: саме життя й покаже, — Зорій підвівся. — Ходімо дзвонити, капітан Немо ти наш.

— Чому «Немо»?

— Тому. Потім розкажу. З тобою можна самому ставати письменником — сюжетів, хоч відбавляй.

Вони вийшли нишком з кабінету й зачинили за собою двері. Зорій умився, почистив зуби й лише потім підійшов до телефону. Сашко, щоб Богдан Данилович не шукав, назвав номер.

— Алло, слухаю! — Ніна відповіла відразу, наче не спала й весь час була біля апарату.

— Ніно Матвіївно, доброго ранку! Це Богдан Данилович Зорій. Вибачте, що турбую так рано, але в мене для вас добра новина…

— Де Сашко, що з ним, він живий? — схвильовано майже кричала жінка.

— Живий-живий, — поспішив заспокоїти Зорій, — і не лише живий, а й здоровий. Річ у тім, що його викрали злочинці, переплутавши з іншою людиною, щоб…

— До біса злочинців! — ще сильніше закричала Ніна. — Дайте йому трубку, він стоїть біля вас.

— Це тебе, — тільки й сказав Зорій, простягаючи слухавку Теслі.

— Як мене? — злякався Сашко, беручи трубку й затуляючи мікрофон рукою. — Ви ж обіцяли розказати, що…

— Ніна не схотіла слухати, — зашепотів Зорій. — Та говори вже, вона нас розкусила.

— Алло, — тихо сказав у трубку Сашко, — це я… Усе гаразд…

Я все поясню… При зустрічі…

Зорій з вітальні перейшов до кабінету. На тахті, як і раніше, посопував Крюк.

— Підйом, лежню! — Зорій почав торсати Петра за плече. — Проспиш царство небесне. Пора звикати до іншого режиму.

— До якого іншого? — промимрив Крюк, не розплющуючи очей.

— До якого ж іще? До тюремного.

— Ні, дорогенький, це ти перебрав, — потягнувся Крюк. — До тюрми справа не дійде. Мало я натерпівся в житті, щоб закінчувати його в дискомфорті — без шампанського, чашечки кави? — спародіював Петро відомого персонажа кіноактора Андрія Миронова.

— Буде тобі й кофе, і какава з чаєм, — підтримав жарт Зорій. — Десять хвилин тобі на ва-а-нну — і вперед, поки наші колеги чи братки не нагрянули просто сюди.

— А звідки вони дізнаються, що я тут? — підозріло запитав Крюк.

— Ага, всі навкруги дурні, тільки ми з тобою розумні. Лише позавчора зняли з моєї квартири техніку. І то, думаю, тимчасово.

— І ти під ковпаком? — Крюк уже зовсім прокинувся й підвівся з ліжка. — Як ти довідався, що зняли? І чому ти думаєш, — він на мить задумався, — що тебе взагалі прослуховували?

— Не тільки прослуховували, а й дивилися.

— І це ти знав від самого початку? — здивувався Петро.

— Спочатку здогадувався, а потім, коли мене побили, впевнився на всі сто.

— Так ти знав і… — Крюк замовк.

— Що «і»?

— Та нічого. Потім. Наш письменник уже прокинувся?

— Саме зараз сеанс довіри по телефону. Я намагався, як планували, підготувати, так би мовити, «повернення блудного сина», а вона як закричить: «Дайте йому трубку…» Ото жінка — сила!

— Так, не всім у цьому щастить, — похитав головою Петро.

— Ти на що натякаєш, бандитська твоя морда?! — примружився Зорій.

— Ні на що. Просто констатую. Всяке в житті буває…

— Іди вже, психолог.

Коли вони удвох увійшли до вітальні, Тесля вже поклав слухавку на апарат і сидів задумливо на дивані.

— Ну, і яке було її позитивне рішення? — бадьоро запитав Зорій.

— Ніна сказала, щоб я їхав додому — вона чекає. Ну, і ще багато чого…

— «Багато чого» якого?

— Гарного, Богдане Даниловичу, гарного. Який же я бовдур! Я ж мало не загубив таку людину!

— Це ти про себе? — вже без іронії запитав Зорій.

— Ні, про Ніну. Вона сказала, що якби я не знайшовся, то…

— Чого ж ми сидимо? Ану зі мною на кухню — я покажу, де що лежить. Гадаю, каву заварити вмієш? І щоб за п’ятнадцять хвилин усі були готові до виїзду, — по-військовому скомандував Зорій.

— Єсть! — разом відповіли Тесля й Крюк.

Вони швидко перекусили, ковтнули кави й вийшли з квартири. На першому поверсі Зорій зупинився.

— Так, хлопці, а тепер — розбігаймося. Спочатку вийдемо ми з Петром. Ти, Сашку, почекаєш кілька хвилин, потім виходиш. Якщо за нами стежать, то поїдуть слідом. Як вийдеш, одразу повернеш направо, за тридцять метрів — зупинка автобуса. Ось тобі гроші. Доберешся сам. Пізніше зідзвонимося. Бувай. І ще одне, мало не забув, — Богдан Данилович простягнув Сашкові целофановий пакет. — Це твій рукопис. Класний задум. Закінчиш — перший примірник подаруєш мені.

Тесля потиснув Зорієві руку, потім затримав у своїй долоню Крюка.

— Хоч я і розумію, що мій порятунок організував Богдан Данилович, ви ризикували своїм життям, рятуючи моє. Спасибі вам.

Крюк глянув на Зорія і, нічого не сказавши, просто потиснув руку письменникові.