Українська література » » Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Читаємо онлайн Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно
Житимеш на дачі, доки я не приїду й не скажу, що будемо робити далі.

— А як же із законом: я ж маю сидіти в КПЗ.

— Туди ще встигнеш. Зараз тобі, здається, більше треба боятися не тюрми. Шукав тебе не лише я. А якщо знайшов я, то й

інші знайдуть. Тим більше, що після бійні в Назарова для них усе стало зрозуміло. От вони з тобою філософствувати не будуть.

— Авжеж. Але я їх не боюся: знав, на що йду. Це як у бою: не відаєш, коли і як загинеш. Перспектива цього завжди є. Хоча й залишається надія вижити.

З ванної вийшов Сашко.

— Ну, як, мандрівнику ти наш? — якось по-батьківськи запитав Зорій. — Відмився?

— Від природного бруду — здається, так, — зашарівся письменник. Він перевдягнувся в Богданів одяг, і хоча той був для нього дещо великуватим, виглядав Сашко свіжим і чистим.

— Ну, а інший бруд будемо відмивати разом. Виявляється, всі ми, кожен по-своєму, накопичили його чималенько. Здається мені, що кожен виніс з останніх подій певний урок. Загальним же для нас усіх є той, що сам по собі окремо жоден із нас чогось вартого зробити не може. Крім, звичайно, дурниць, які приносять нашому оточенню лише біль і навіть утрати. — Зорій підвівся з крісла й підійшов до Теслі. — Сашку, про все, що відбулося й що має ще відбутися, ми поговоримо згодом. Зараз пропоную зателефонувати Ніні. І зроблю це я. Скажу — отримав достовірну інформацію про те, що тебе помилково викрали злочинці з метою вимагання викупу, а потім, з’ясувавши, хто ти є насправді і що в тебе немає грошей, про які мріяли злочинці, тебе просто відпустили. Поясню, що тепер ти в моєму службовому кабінеті, і після необхідних юридичних процедур, опитування тощо тебе привезуть додому. Запевню, що це буде швидко, сьогодні вранці. Ну, а там, дорогий мій, викручуйся сам. Кожен має відповідати за власні вчинки. — Тепер Зорій повернувся до Крюка. — Ну, а зараз ми, мабуть, усе-таки всі разом трішки поспимо. Годинки дві. Скоро світанок. Лягай, Сашку, не роздягайся, на оцей диван. А ми підемо до мене в кабінет — там теж є де прилягти.

— А дзвінок? — захвилювався Сашко.

— Думаю, все-таки краще це зробити зранку. Бо, може, поки я прокинуся, у квартирі когось із вас не знайду. — Богдан Данилович якось по-дитячому пирснув.

Сашка не потрібно було вдруге запрошувати, він швидко вмостився на дивані. Зорій і Крюк перебралися до кабінету.

Богдан Данилович розклав крісло-ліжко, показав Петрові на тахту, мовляв, там тобі спати.

— Усе не наважуся спитати, — Крюк почав роздягатися. — А де дружина?

— Вона, коли я довго затримуюся на роботі, йде до подруги ночувати. У них там свої бабські інтереси. Та я цим задоволений: хоч не так нудьгує. А то ми, ти ж знаєш, усе життя на роботі, про сім’ї думаємо в останню чергу. Ото й ростуть без нас діти, а дружини потроху старіють. Уже не дочекаюся, коли пошлю все це к бісу, піду на пенсію, буду щодня їздити на риболовлю, довбатися в землі, підрізати й обприскувати дерева, милуватися цвітом яблунь та черешень і чекати в гості онуків. Мені весь час, усе життя не вистачало волі. Тобто — свободи. Специфічна робота, яка апріорі передбачала межі, якісь рамки в поведінці, спілкуванні з людьми. Ті невеличкі вільності, що їх допускає кожна молода людина, не можна вважати волею чи свободою.

І ось нарешті — воля. Вона скрізь: починаючи зі сніданку, після якого ти можеш знову влягтися в ліжко чи пройтися вулицями або парком, а може, з приятелем випити чашку кави чи й чогось міцнішого. А може, прибрати в кімнаті чи послухати гарну музику. Ось вона — воля. Що хочу, те й роблю… Одне передбачити неможливо: скільки вистачить терпіння, щоб насолоджуватися такою незвичною волею? У розумінні — чи скоро почну нудьгувати за роботою? А може, в розумінні — скільки ще Боженька відпустить років на таку свободу?

— Угу, на тебе це схоже. Так ти все й покинув. А бубнових хто збиватиме?

— Ти ж пішов — і нічого не трапилося. Незамінних людей немає. Усе минає, як казав мудрий Соломон. Мине і це, — Зорій вмостився в кріслі. — Спи, Рембо, година вранці варта двох увечері. Я думаю, що, мабуть, я тебе на дачу відвезу сам. Замкну там і визначу строк. Так десь років з п’ятнадцять.

Це — мінімум. Бо я ж іще не знаю, що ти там накоїв на фазенді Назарова.

— Що треба, те й накоїв, — сонно буркнув Крюк.

— Ага, що треба… — ледве пролепетав Зорій.

З

Зорій прокинувся від того, що хтось його торкав за плече. Розплющивши очі, полковник побачив Теслю, який нахилився до нього.

— Богдане Даниловичу, — тихо промовив Сашко, — вже сьома година, треба телефонувати Ніні, а то вона може кудись піти.

— Та куди ж вона піде так рано? — ще не зовсім прокинувшись, пробуркотів Зорій. — Може, її взагалі вдома немає, може, вона на гастролях?

— Ні, я відчуваю, що вона Чекає мене і взагалі ні на які гастролі зараз не їздить.

— Чому ти так у цьому впевнений? — Полковник уже остаточно прокинувся. — Можливо, поки ти сам гастролював, вона вже змінила уподобання, й замість письменника у неї з’явився якийсь баритон чи бас. А може, льотчик чи бізнесмен, — Зорій сів на кріслі-ліжку.

— Можете жартувати — мені це байдуже. Взагалі, я став іншою людиною, життя став сприймати по-іншому.

— Гаразд, ми ще з

Відгуки про книгу Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: