Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Утомленим не фізично. Голова СБУ на здоров’я не нарікав: він регулярно займався спортом, грав у футбол, великий теніс, залюбки возився на дачі з тваринами, працював на землі, в саду. Але події останніх днів особливо схиляли Герасима Васильовича до думки, що наближається час «Ч», коли йому доведеться зі своєї посади піти. Це — в кращому разі. Обставини можуть скластися так, що навіть добровільне зречення місця голови не гарантує йому безтурботного життя. Чи й взагалі — життя.

Те, що сталося вчора в садибі олігарха Назарова — лише маленька й незначна ланка в ланцюгу подій, що нещадним дев’ятим

палом накрили Україну. На тлі тотального зубожіння населення й масових заворушень, що назрівали, безпардонно, нахабно та безкарно виставляли свої набиті лискучі пуза різні назарови, клютови, бойченки, гитібки, коломиєнки, мирташі й іже з ними. Не усвідомлюючи того, що діється в країні, не звертаючи уваги на народний гнів, жили собі в якомусь іншому вимірі, служили золотому тільцю — йому і тільки йому. їхні діти збивали своїми дорогими автомобілями людей, вживали наркотики, гинули — а цим «хазяям життя» усе байдуже.

Після того, як з кабінету вийшов генерал Шершун, Герасим Васильович ще раз проглянув зведення, що їх вранці заніс начальник ОТУ Юрій Ігорович Тимченко, а потім натиснув на кнопку пульту управління відеоплеєром. Кабінет знову заповнили голоси Назарова, Бойченка й Клютова, а на екрані з’явилися зображення їх самих.

«— Вікторе Романовичу, не переживайте: я все підчистив, слідів не залишилося. Людей з підвалу відправили в інше місце. Там ще надійніше, ніж було в мене.

— Ой, не сміши мої капці. У нього було надійно! Та ти мало не завалив усю справу. Ще невідомо, чим усе закінчиться. Та лабораторія — мать її так: не буде її — іншу організуємо. Ти пригрів змія, який нас усіх міг порішити, — аж зривався на крик Клютов.

— Вікторе Романовичу, ще ж невідомо, чи причетний мій охоронець до нашого побиття, — як учень перед директором школи виправдовувався Назаров.

— Де там невідомо?! Мій Кувалдін уже переговорив із твоїми хлопцями й охоронцями Юрія Володимировича, — Клютов кивнув у бік Бойченка. — Усе сходиться. Та й нікому більше. Почерк, дорогий мій Миколо Яковичу, почерк.

Я цих есбеушників за кілометр чую. І як тебе сподобило взяти його на роботу?

— Та то мій начальник безпеки Чопенко лохонувся. Але з нього вже не спитаєш. Крюк його так підставив, що мої телепні самі ж його й грохнули.

— А як ти думаєш, де тепер ця гнида?

— Біс його знає. Як крізь землю провалився. Більше того, він прихопив деякі матеріали, що… — Назаров замовк, наче наткнувся на невидиму стіну.

— Які матеріали? — примружився Клютов.

— Та були там деякі відеоспостереження, що здійснювали мої технарі по об’єктах нашої зацікавленості.

— І що на них записано? — не вгамовувався Клютов. — Де ти все те писав?

— У різних місцях, — невпевнено відповів Микола Якович.

— Зрозуміло. Нас теж писав?

— Що ви, Вікторе Романовичу, Боже збав, навіщо воно мені?! То так, у межах організації охорони і власної безпеки.

— Отож і я кажу — для власної безпеки. Довідаємося, що щурячиш — дивись мені. А тепер до наших планів, пов’язаних із владою. Без серйозної підтримки згори скоро буде працювати важко, а то й узагалі неможливо. Хочу повідомити, ми просуваємо свою людину на вершину хоч і не дуже швидко, але впевнено. Талимеризіба виявився тямущим хлопцем, влаштувався міцно, потроху прибирає все до своїх рук. Але й за ним треба приглядати. Бо влада — така штука, що коли на неї спинаєшся, потім важко крутити головою і критично оцінювати свої вчинки та можливості. Завербовані нами есбеушники сидять і не рипаються — звикли до подачок, а ті придурки, з якими не вдається домовитися, нам поки що не завадять. їх — одиниці. Ми їх, як можемо, нейтралізовуємо, а їхній начальник теж під нами. Берун — слабак. Він тіні своєї боїться, за свій вошивий бізнес і за ґешефти свого синка — аж труситься. Щоправда, і він іноді починає удавати із себе целку, хоче вести свою гру, але кебети в нього на серйозні рухи не вистачає…»

Берун вимкнув відеоплеєр. «Значить, як засада, так «Герасиме Васильовичу, рятівник ви наш! Виручайте!» А на ділі ви зі мною отак?» Берун розхвилювався, знову почервонів і вголос вимовив:

— Ну, що ж, давайте, пацани, ще потягаємося, хто кого. Ворог мого ворога — мій друг. Раз ви наїжджаєте на Шершуна і Зорія — я їм у дечому допоможу. А як у них справді вийде те, що вони там задумали, то, може, й про мене не забудуть. У нашому грьобаному житті все може трапитися. Буває, що й п’яний співає.

7

— Ми з тобою не можемо вважатися дітьми війни, бо народилися майже через десять років після її закінчення, — вів далі Крюк. — Але не мені тобі розказувати, як важко жилося в те повоєнне десятиліття. Та й далі було не набагато легше. Ти ж знаєш, що більш-менш заможно люди в СРСР почали жити тільки наприкінці шістдесятих, коли нарешті зализали воєнні рани й у країні з’явилися «дурні» нафтодолари. А в п’ятдесятих роках… У сім’ї, в якій батько не пропивав усе до останньої копійки, або й просто він був, діти мали що і одягти, і попоїсти. А якщо сім’ю тягла на собі сама жінка, то виживали тяжко.

Нас у мами було двоє — я і старша сестра. Батько помер від якоїсь хворі невдовзі після мого народження. Мама, хоч і пройшла майже всю війну фронтовою сестрою й немало бачила крові та сліз, зберегла чуйне серце і м’який характер. Попри те, що в