Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Останньою з пакета Зорій дістав пляшку горілки.

— Розмова буде серйозна й по п’ятдесят грамів нам не завадить. Треба ж відповідати міжнародним стандартам, — Богдан Данилович дістав чарочки, відкоркував пляшку.

Крюк у цей час уже порізав кільце «Краківської», твердий сир, буженину.

— У чому «відповідати стандартам»? У тому, що наїдатися на ніч від пуза?

— Ні, що під час розмови копи або співробітники спецслужб завжди п’ють. Принаймні так показують у кіно.

Вони випили, закусили.

— Я зараз не запитую про деталі тих епізодів, до яких мені й моїм колегам вдалося встановити твою причетність, Петре, — спокійно й упевнено почав Богдан Данилович. — Вони мені більш-менш відомі. Та й не дуже цікавлять. Зараз я з більшим інтересом дізнався б про те, чому така людина, як ти, наважилася на жорстокі й фактично злочинні дії? Ті люди, яких ти гамселив, слова доброго не варті. Але повинна ж бути причина того, що накоїв мій колега й у всіх відношеннях добрий мужик?

— Скільки запитань, Богдане, скільки запитань! А мене зараз більше цікавить інше. Тільки скажи чесно — та ти, як мені відомо, по-іншому й не можеш — я правильно робив, що бив пики тим бандюкам? Тільки без філософствувань: так чи ні?

— Ні! — твердо відповів Зорій.

— Виходить, усе те, що робили ті нелюди, правильно? І правильно, що жодній бляді не було діла до того всього? Вони обдирали народ як липку, знущалися з людей, катували, вбивали, а нікому й на думку не спало хоч що-небудь зробити, щоб припинити їхні злочини. Де були ти і всі твої так звані правоохоронні органи, коли Назаров, Бойченко, Клютов і десятки таких, як вони, за безцінь прибирали до рук те, на що поклали роки життя наші батьки, горблячись за копійки «в ім’я світлого майбутнього»? Ці кровопивці, скориставшись потуранням влади, боягузтвом та імпотентністю правоохоронних органів, у тому числі й наших з тобою «славних» колег, побудували для себе і своїх дітей комунізм на окремо взятій території, пустивши з торбами по світу тисячі, мільйони трудяг, не залишивши їм навіть надії на справедливість. Але в цьому страхітті є і позитив: люди перестали вірити байкам, якими їх годує через продажні пресу й телебачення та камарилья на чолі з головним винуватцем усіх нинішніх бід українців — Президентом.

Та й хіба річ лише в ньому? Вся влада прогнила згори донизу. Скрізь. Не лише в Україні. Назви мені хоч одну країну, де не було б корупції, обману, зловживань владою, підкупу суддів, лобіювання власних інтересів особами, що перебувають на державних посадах? Японія, Німеччина, Франція, Англія, Швейцарія, Італія, хвалена Америка — скрізь і всюди превалювання власних інтересів над державними. І хто з цим бореться? ФБР? ЦРУ? ФСБ? БНД?

Чи, може, ти з твоїм продажним начальством?

Богдан мовчав. Його ошелешив цей монолог Крюка. Монолог людини, яку Зорій знав давно і від якої за багато років він не чув стільки слів, скільки той випалив за кілька хвилин.

А Петро й не думав замовкати.

— Навіть спостерігаючи байдуже за всім цим, люди накопичують негатив, який зрештою досягає рівня критичної маси. У декого здають нерви. І найперше в того, у кого ця маса негативу накопичувалася впродовж багатьох років, можливо, з самого дитинства. Але для того, щоб людина наважилася на такий нелегкий, непростий і небезпечний крок, як заподіяння каліцтва чи вбивство, вона повинна мати принаймні три риси: загострене почуття справедливості, ненависть і прагнення помсти.

Що? Чи це йому не вчувається? Чи ж не Богданові то слова, які в його єстві сидять уже давно? І, виявляється, оцей чоловік, від якого менше за все можна очікувати таких слів, промовляє їх упевнено і твердо.

Ні, ці слова народилися не тепер. Вони вистраждані, наболілі й, відчувається, йдуть від самісінького серця. Загальне відчуття справедливості та опосередковані бажання сатисфакції тут не проходять. Богдан Данилович не лише чудово знає людську психологію, він затятий книгоман і полюбляє детективи.

А там серед основних мотивів, що спонукають до вчинків героїв і антигероїв, — психологія синдрому колишньої травми. Щоб

довести правильність роздумів Зорія, потрібен маленький поштовх, незначна асоціація. І тоді…

— Не кип’ятися, Петре! — перебив Крюка Богдан Данилович. — Ти оце жив-жив собі, служив вірою-правдою в елітному підрозділі органів держбезпеки, і раптом тоді, коли ти вже відпочиваєш на пенсії, якийсь невідомий наступив тобі на хвоста, й ти вирішив провчити всіх, хто апріорі міг це зробити.

— Ні, Богдане. Прийшло це не сьогодні, — довга пауза, погляд прищулений. — За кожну кривду має бути відплата. Поклади життя, а за кривду помстися. Біблійна заповідь, мовляв, коли тебе вдарили по лівій щоці — підстав праву, — це виправдання для слабаків і боягузів. Помста — як бальзам, що загоює старі рани, які довго кровоточать. А задавнена помста — це як раптова й неочікувана знахідка. Ти ще в молодості загубив гаманця з солідною, як тобі здавалося, сумою грошей. А потім у зрілому віці чи й під старість знайшов чужий, але з незрівнянно більшою, ніж була колись втрачена, сумою. Але помста за давню кривду — солодша за будь-який гаманець.

— А кажуть — помста вбиває ту людину, яка мстить, — Зорій витягував Крюка на відвертість.

— З кимось іншим я й не починав би розмови на цю тему. Ти ж — справжній мужик, тому тобі й тільки тобі розповім те, чого не розказував жодній людині на всьому білому світі…

Нечасто бувало, щоб він отак сидів і не знав, що робити. Уже кілька місяців поспіль голова Служби безпеки України Герасим Васильович Берун почувався втомленим.