Українська література » » Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Читаємо онлайн Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно
коли після танців тихого літнього вечора він забрів з Ніною до лісу. Вона не перечила, щоб він її туди вів. Радше, сама його вела, бо йшла навіть попереду. І он під тією сосною, можна сказати, зґвалтувала його. Петрові було так боляче, наче це не дівчина, а саме він втрачав юнацьку цноту. Навіть злякався й подумав, що на його пуцюрині щось відірвалося — так усе боліло.

— Так-от, — вів далі Крюк, наче чоловік міг чути, про що згадував зараз його супутник, — посидівши під деревом, ще весь у ностальгійних спогадах, я виходив з лісу. Аж ось переді мною наче виросла соснова гілка. Задумався, замріявся й не помітив її, а вона ледь не хвиснула мене по обличчю. Я відсахнувся й уперше в житті незвичним рухом різонув перед себе ребром долоні. Долоні лівої руки. Гілка тріснула й повисла на свіжій тонкій корі, але не відпала. Я аж сам здивувався, що перебив таку товсту гілку. Усвідомлення того, що вдарив лівою, прийшло за мить. Я вирішив «добити ворога». Ударив по завислій гілці правою раз, вдруге, втретє. Але гілка не хотіла остаточно відділятися. Тоді я не захотів спробувати вдарити ще раз лівою, хоч був упевнений: це — страшна зброя, яку можу використати лише в екстремальних ситуаціях. І це — моя таємна зброя. Усе життя тренував себе і звикся навіть думкою з тим, що для всіх я — тільки правша. Може, й не треба було б з тобою ділитися, але скажу більше, — Петро змовницьки підморгнув чоловікові, — саме це й збивало з пантелику всіх слідчих, коли

вони досліджували «злочини» невідомої особи, яка розправлялася з «наривами» суспільства. Я навіть упевнений, що вони назвали справу, яку завели на мене, «Месник». Ох і нагнав я страху на всю Україну й за її межами саме тим, що не вбивав своїх жертв, а лише нещадно, по-звірячому, по-садистськи калічив їх! Вони мучилися, фізично мучилися, на них боляче було дивитися. А ще більш боляче було їм за те, що всі принади життя тепер проходили повз них. їм не можна було нічого: ні їсти, ні відчувати. І вони знали, за що це! Але не мали й гадки, хто це робить. Так само, як тривалий час не мали гадки й ті, які розслідували ці страшні злочини. А може, справедливі, га?

— Так ось чому ви з’явилися серед тих покидьків! І ви зовсім не один із них? — наївність чоловіка аж випирала. Так, не помилився Крюк у тому, що відчув — цю людину треба рятувати. Мабуть, гарну людину.

— Не знаю, це філософське питання, — Петро знову на певний час замовк. — Можливо, я такий самий, як і вони.

— Філософське? — чоловік здивовано подивився на Крюка, наче вперше його побачив. — Цікаво… А от ми, здається, і доїхали. Зупиніть, будь ласка, он там, перед клумбою.

«Фольксваген» зупинився. Крюк вийшов із машини разом із супутником, подав руку:

— Вибач, що не обійшлося без жертв. Здається, ти не звик до таких картинок з натури. Швидше за все, ручка або пензлик — твої знаряддя праці. Вгадав?

— Угадав, — усміхнувся чоловік. — Письменник я, і звати мене — Сашко. Сашко Тесля. Може, чули?

— На жаль, ні. Співачку з таким прізвищем знаю. Ніна Тесля. «Ой, летіли дикі гуси — гой я, гой я!» — спробував заспівати Петро, але в нього вийшло це невміло й смішно.

— Я теж не вмію співати, — усміхнувся Сашко. — А Ніна Тесля — моя дружина. Он, здається, і мій друг на підході.

Петро глянув у той бік, куди дивився Тесля, й мало не отетерів: до них підходив полковник СБУ Зорій.

— Ну, ось усе й вирішилося, — побачивши біля Теслі чоловіка й упізнавши в ньому Крюка, спокійно, наче він чекав цієї зустрічі, сказав Зорій. — А тепер обох прошу беззаперечно виконувати мої команди: залишаймо машину тут і — за мною кроком руш!

2

Сашко Тесля мився у ванній кімнаті, а вони сиділи у вітальні в кріслах одне проти одного: полковник СБУ Богдан Зорій і колишній полковник спецпідрозділу «Альфа» Петро Крюк.

— Я мушу тебе затримати. І не лише й не стільки тому, що твої дії підпадають одразу під кілька статей кримінального кодексу. Я боюся, що на волі ти можеш накоїти бозна-чого й тим самим ще більше ускладниш ситуацію, в яку потрапив.

— Правильно боїшся. Я свою місію ще не закінчив. У моїх планах скрутити м’язи ще не одному глитаю. Так що захищай, Богдане, цю мерзоту, захищай!

— Та зрозумій ти, голова садова, що не можна так діяти, це незаконно. Ти стаєш таким самим злочинцем, як і вони. Треба діяти іншими методами.

— Ага, «мы пойдём другим путём».

— Ленін тут ні до чого. Хоча в Україні зараз класична революційна ситуація: «верхи не можуть, низи не хочуть». Але вже досить кровопролить і громадянських колапсів.

— І що ж треба робити? Чи ж є вихід із цього прокляття, під яке потрапила Україна?

— Вихід є. Але він, повір мені, не в мордобої, не в сучасній оприщині.

— До чого тут Іван Грозний?

— Я сказав оприщина, а не опричнина, маючи на увазі наших карпатських опришків, а не російських опричників.

— Так, Богдане, зав’язуй зі своєю філософією. Я не зовсім дурний і тут можу, повір мені, посперечатися навіть із тобою. Ти мені прямо скажи — що робити?

— Для початку ти посидиш під арештом. Поки що — під домашнім. Оце тобі ключі від моєї дачі. Туди тебе відвезе мій друг. Але ти зараз даси мені слово честі, що не вчинятимеш жодних незаконних дій.

Відгуки про книгу Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: