Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Вони вийшли з будинку, перетнули двір і опинилися біля «пригребиці». Чопенко постукав, двері відчинив охоронець, який, побачивши свого начальника й Крюка, мовчки зробив крок убік, пропустивши їх. Коли вони спустилися східцями в погріб, Чопенко запитав:

— А далі що?

— Будеш визватись — для початку яйця відстрелю. — Крюк натиснув на потаємну кнопку. — Більше попереджень не буде.

Двері відчинилися. Перед ними стояли два охоронці з автоматами напоготові. Було зрозуміло, що тих, хто щойно увійшов, чекали. Далі все відбулося за кілька секунд. Крюк лівою рукою схопив Чопенка за піджак і смикнув на себе. Одночасно з правої кишені Крюка пролунав постріл, і один з охоронців упав. Другий натиснув на курок, кілька куль прошили Чопенка, а Крюк знову вистрелив — і охоронець ліг, як підкошений. Петро відштовхнув від себе бездиханне тіло Чопенка й переступив через трупи охоронців.

Тільки тепер він звернув увагу, що в залі, куди він так прагнув проникнути (і потрапив-таки не без вимушених жертв), людей небагато — з десяток. У всіх однаковий спецодяг — темно-сині халати, такого самого кольору легкі матер’яні шапочки й латексні рукавички. Роти й носи затуляли пов’язки. Люди стояли як укопані. Ніхто не крикнув, не заховався під стіл чи за шафи і навіть не пригнувся. Здавалося, їм усе байдуже.

— Усім виконувати мої команди! — крикнув Крюк. — Швидко зняти пов’язки й головні убори та вишикуватись в одну шеренгу тут, — Петро показав рукою на вільне від меблів місце посеред залу. Повторювати команду не довелося: люди зробили так, як наказав Крюк. Він пройшовся вздовж шеренги кілька разів і нарешті зупинився біля одного чоловіка років сорока-сорока п’яти.

— Ти новенький? — запитав Петро неголосно, але виразно. Чоловік мовчав, наче запитання не стосувалося його. — Зрозуміло. Значить, це ти. Ідеш зі мною. Решта чекає тут.

Якщо хочете жити. Хто покине це місце самостійно — відповідає за своє життя сам: у дворі вас чекають відморозки он того покидька, що лежить біля входу.

— А може, з вами? — несміливий голос із шеренги.

— Ні, я сам не зможу вас усіх врятувати. Тим більше, я знаю, що не всі схочуть покинути це місце, бо прийшли сюди майже добровільно. Але то вже інша серія мильної опери.

Крюк схопив за лікоть чоловіка, біля якого стояв, і силою потяг за собою. Той не опирався. Аж ось Петро вловив якийсь сторонній шум, наче хтось неголосно говорив. Він різко повернувся в бік підозрілого звуку й побачив, як за шафою, на поличках якої містилися всілякі колби, баночки-скляночки та інше причандалля, стоїть мужчина в такому самому, як і в інших, спецодязі й щось говорить. Мить — і Крюк, залишивши чоловіка, якого до цього тримав за лікоть, був уже біля шафи. Лиш тепер він помітив, що мужчина говорив у якийсь невеличкий, схожий на наушник пристрій. Останнє, що той встиг сказати, було: «…вбив начальника охорони, а тепер намагається викрасти того хлопця, про якого я говорив…» Крюк блискавичним рухом лівиці схопив пристрій і вдарив мужчину рукояткою пістолета по голові. Той упав, а вже за мить Крюк знову схопив чоловіка, що залишався біля виходу, під лікоть і потягнув його в інший бік.

— Де другий вихід? — крикнув він, проходячи повз шеренгу. Кілька людей вказали на велику шафу. Крюк відчинив дверцята й проштовхнув усередину чоловіка, а потім і сам зник там.

Відвідувачі кафе здивовано спостерігали незвичну картину: з кімнати, в якій відпочивали поважні гості власника закладу, прожогом вискочили три солідних дядька і, змітаючи на своєму шляху стільці та столики, розштовхуючи молодь, що танцювала, вибігли з приміщення. Адміністратор, який на

своєму трудовому шляху бачив усяке, стояв, мов ошелешений. Коли VІР-відвідувачі зникли за дверима, він поспішив у зал, де відпочивав директор.

Три високі чини СБУ, попередньо не домовляючись про маршрут, мчали в напрямку Малопідвальної. Добігши до будинку № 29, Ухаль першим заскочив східцями до входу й несамовито натиснув на ґудзик дзвінка. Він робив це знову й знову, але ніхто не відчиняв. Нарешті за дверима почулося якесь шарудіння.

— Хто там? — запитав сонний голос.

— Я тобі…. твою мать, зараз розкажу, хто! — заволав на всю вулицю Ухаль. — Відчиняй швидко!

— Не можна, товаришу генерале, — уже бадьоріше, хоча й злякано пролунало за дверима. — Дзвоніть оперативному черговому. Якщо він дасть команду, ми відчинимо.

— А спати на посту можна? — крикнув Ухаль. — Уволю на х…

Спочатку почулося вовтузіння, голоси, потім клацнув замок, і двері відчинилися. Усі троє, не показуючи посвідчень, швидко проскочили повз двох спантеличених прапорщиків, що витягнулися, віддаючи честь. А далі, проминувши ліфти, помчали східцями на п’ятий поверх, де кабінет Ухаля. Забігши до кімнати, всі троє, хекаючи й кахикаючи, попадали на стільці.

— Оце так марш-кидок! — першим оговтався Шершун. — Хай я старий уже, а ви ж повинні бігати, як молоді козлики.

— Ага, — відхекався й Зорій, — козли ми старі (вибачте, Володимире Дмитровичу), а не козлики. Говорив колись наш вождь і вчитель Євген Кирилович — займайтеся спортом, хлопці, бігайте, бігайте, хоча б для того, щоб коли доженете автобус і заскочите в нього, не віддихуватися до наступної зупинки. Та хіба ж за паперами побігаєш: пишеш, пишеш, пишеш, а потім — палиш, палиш, палиш…

— Що робимо, Володимире Дмитровичу? — повернув присутніх у реальність генерал Ухаль. — Здається, наша операція накрилася, м’яко кажучи, мідним тазом, щоб не згадувати тут про деякі жіночі органи.

— Спокійно, — зовсім не спокійно сказав Шершун. — Кажи, що тобі повідомили телефоном?

Агент пошепки сказав кілька фраз: «…атака на лабораторію…вбив начальника охорони, а тепер намагається викрасти того хлопця,