Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

поличках. Про що повідомив «Аурум»? По-перше, в «хімічному цеху» в маєтку Миколи Назарова накопичилося чимало готової продукції, тобто синтетичних наркотиків. їх найближчим часом мають відправити звичним, відпрацьованим і відомим Ухалеві шляхом. По-друге, в хімічній лабораторії з’явилася нова людина, яка викликала в агента підозру. «Аурум» вважає, що новенький може бути підсадною качкою. Щоправда, агент у цьому не впевнений. Усе-таки цей новенький чимось відрізняється від інших «невільників», які різними шляхами потрапили в підвали хімічної лабораторії.

Генерал чудово знав стиль роботи «Аурума». Той спробує про всяк випадок увійти в довіру новенького й у разі потреби використати його. По-третє, один з охоронців, який не має безпосереднього стосунку до лабораторії Назарова, намагається підібратися до підвалів. І нарешті, не виключено, що цей «кандидат наук» — не хто інший, як колишній спецназівець, полковник СБУ Петро Крюк, добре відомий Ухалю.

Чи не забагато несподіваної інформації для одного вечора?

Та ще й перед відповідальним етапом у попередньо запланованій і ретельно здійснюваній операції зі знешкодження злочинного угруповання, яке промишляє виробництвом і збутом синтетичних наркотиків. І хоч подібних операцій на оперативному шляху генерала Ухаля було чималенько, все ж у таких ситуаціях він волів би радитися зі старшим товаришем і безпосереднім куратором — начальником департаменту генералом Шершуном.

Від різкого сигналу прямого телефонного зв’язку Ухаль здригнувся. Він глянув на пульт і здивовано відкрив рота: на клавіші, що блимала, дрібними літерами написано «Шершун В.Д.». Ухаль узяв слухавку й натиснув на клавішу.

— Доброго вечора, Володимире Дмитровичу. Слухаю вас.

— Привіт, Владиславе! Як там наша операція? Уже пізненько, а ти не доповідаєш…

— Та тільки-но збирався телефонувати. Щойно агент повідомив нові цікаві деталі. Але, думаю, вони не завадять нам провести вже заплановані заходи.

— Тобто завтра діємо за планом? — Шершун наче витягував з Ухаля інформацію, чекаючи чогось такого, про що той чомусь не розповідає.

— Так, Володимире Дмитровичу, якщо нічого не завадить.

— А що може нам завадити? Ти ж кажеш — усе за планом?

— Мені ще треба перевірити інформацію, яку щойно отримав від агента. Його щось хвилює. Там з’явилися нові люди, один із них — наш колишній співробітник. Не хотілося б його називати навіть по захищеному зв’язку — ви ж розумієте…

— Гаразд, я зрозумів. Уже пізно: може, зустрінемося на автостоянці й перекинемося кількома словами? Чи ти ще працюватимеш?

— Ні, вже теж хотів їхати додому.

— Ну, домовилися. Ходімо.

Вони підійшли до стоянки автомобілів одночасно, поручкалися. Водії, побачивши своїх начальників, увімкнули мотори. Але генерали в автомобілі не сіли.

— Так хто там у нас, Владиславе, намалювався?

— Петро Крюк.

— Отакої! А він звідки взявся?

— Як я зрозумів, Петро працює охоронцем у Назарова. Агент їх усіх потихеньку-помаленьку встановив. Але вже кілька днів, як Крюк намагається проникнути до лабораторії, де виготовляють наркотики і яку охороняють інші люди, їх добирає особисто відомий нам начальник охорони Назарова Чопенко. Крім того, в лабораторії з’явилася нова людина, до якої агент чомусь теж виявив особливий інтерес.

— А яким чином це все може завадити нам провести завтра захоплення нарколабораторії? Головне, щоб ніхто з наших колег не стукнув бандюкам. «Альфа» готова?

— Так, усі попереджені, спільні плани затверджені, але навіть керівництво спецпідрозділу «А» не в курсі, який об’єкт і коли точно треба штурмувати.

— Що значить «штурмувати»? Ми ж домовилися: беремо Назарова за межами об’єкта й переконуємо його, що спротив марний.

— Ну, Володимире Дмитровичу, так то воно так. Але ви ж знаєте — до всього треба бути готовими.

У кишені Шершуна зазвучала джазова мелодія. Генерал дістав телефон.

— Слухаю! Так. Ще не поїхав, але вже стою біля машини. Ні, не сам. З Ухалем. Отакої! Ти там за нами не організовував спостереження? Гаразд, підходь. Організуємо «нараду в Філях», — Шершун поклав мобільний до кишені. — Ще один Дон Кіхот Ламанчеський.

— Хто там ще?

— А як ти думаєш, який дурень, окрім нас з тобою, опівночі стирчить на роботі? Звичайно, Богдан Данилович, твій колишній наставник. Це ж він учив тебе азів оперативної науки? А тепер бачиш, як сталося? Ти вже генерал, а він ще ходить у полковниках.

— Володимире Дмитровичу, ви ж знаєте…

— Та знаю, знаю. З його поведінкою не бачити йому генерала ніколи. Хоча Зорію це все — до лампочки. Потужний мужик, справжній, не фальшивий. А ось і він, явився — не забарився.

2

Зорій, швидко потиснувши руки Шершуну й Ухалю, без будь-якого вступу схвильовано заговорив.

— Добре, що я вас обох застав — не потрібно буде розповідати двічі. Буквально півгодини тому мій Яруга, який мав доручення перешерстити колишніх наших співробітників, які можуть бути причетні до побиття олігархів Назарова, Бойченка та Клютова, доповів цікаву інформацію. Ви ж, Володимире Дмитровичу, пам’ятаєте, що після того, як луснула наша версія щодо причетності до «Терориста» Пацька, ми з вами дійшли висновку: характер скоєних злочинів може свідчити про те, що тут не обійшлося без професійно підготовлених людей, можливо, спецназівців. У мене останніми днями були форс-мажорні обставини, пов’язані з пошуком зниклого мого давнього товариша, і дещо випустив з-під контролю роботу по «Терористу». Але ви ж знаєте мого Яругу: часу не гає, і нюх у нього, треба сказати, дай Бог кожному.

— Не хочеться перебивати «оду вірності», але, якщо можна, ближче до тіла, — вставив Шершун.

— Так от, проаналізувавши обставини