Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

А за мить пролунав ще один постріл, і незнайомець, лівою рукою схопившись за лівий бік, упав горілиць на землю. Аня рвонулася з рук чоловіка і ступила крок до стрільця. Тут же підбігла до нього й Ганя. Мужчина повільно випустив пістолет, з якого щойно пустив собі кулю в серце: з його рота разом із цівкою крові виповзло останнє слово «…Аня». Обидві жінки присіли навпочіпки й прошепотіли, наче видихнули, «Крук». Потім звели очі одна на одну. Аня дивилася з подивом, Ганя — з неприхованою ненавистю».

Петро Крюк уже другий день тинявся маєтком Миколи Назарова, мозолячи очі іншим охоронцям і ризикуючи викликати підозру своєю дивною поведінкою. Хоч бійці охорони й знали одне одного в обличчя, та тісного спілкування між собою уникали. Усі вони були люди здебільшого бувалі, досвідчені, але досвід кожний з них мав свій, не схожий на досвід інших. Частина охоронців прийшла на роботу до «олігарха» після виходу на пенсію зі спецпідрозділів правоохоронних органів, але більшість не могла похвалитися лояльними стосунками із законом.

Ця друга частина навіть зовні відрізнялася від першої: татуювання на пальцях, руках, шиї та інших частинах тіла однозначно вказували на їхнє кримінальне минуле. Відповідною була й повсякденна поведінка представників кожної з груп. Усі охоронці інтуїтивно насторожено ставилися одне до одного, близьких і дружніх стосунків не мали, хоча й не ворогували. Бо на прикладах знали, чим це для них може закінчитися. Після кожного випадку з розборами чи конфліктами їхні учасники кудись зникали. За дотриманням внутрішнього порядку й «статуту поведінки» наглядав начальник усіх охоронців, суворий і таємничий Михайло Дмитрович Чопенко, якого між собою всі називали «Чіп».

Будь-які намагання Петра Крюка хоча б наблизитися до входу в підвали, де була святая святих усього «виробництва», за рахунок якого й існувала імперія Миколи Назарова, щоразу закінчувалися фіаско. Одна за одною лускали, як мильні бульки, всі нашвидку вигадані причини, з яких йому «треба було» зайти до приміщення, де хімічили небезталанні менделєєви, обертаючи різноманітні, здавалося б, побутові речовини на «пігулки кейфу».

Крюк не дуже розумівся на лексиці, якою іноді користувалися люди, що мали доступ до «хімічних» підвалів. Але навіть він, далекий від науки, запам’ятав такі слова, як «прекурсори», «аналоги», «гомологи», «опіати» тощо. Що саме означають ці терміни й поняття, він не знав. Але суть того, що відбувалося в таємних підвалах, звичайно ж, розумів. І саме те розуміння підтверджувало правильність обраного ним шляху, підтверджувало те, що мета, до якої він прагнув і до якої останніми роками наполегливо йшов, — ось-ось нарешті наблизиться. Хоча наближалася вона поступово відтоді, як Крюк потрапив ув «обойму» людей, яким найбільше довіряв хазяїн усього цього «господарства» — Микола Якович Назаров.

Підвал, який усі називали просто «хімією», містився під господарськими будівлями маєтку. Там були кімнати для охорони й прислуги, гаражі, всілякі підсобні приміщення, склади. Входів у підвал два. Принаймні стільки вдалося встановити Петрові Крюку. Один із них — у гаражі, де стояв мікроавтобус «Фольксваген». Він рідко виїздив, а вхід замасковано у стіні оглядової ями, над якою і стояв автомобіль. У разі потреби «Фольксваген» виганяли на вулицю й натискали на потаємну кнопку, після чого двері в стіні ями відчинялися. Другий вхід до підвалу, схожий на пригребицю сільського погреба, зовні, за двадцять метрів від господарських будівель. Якщо стороння людина потрапить у цю пригребицю і спуститься східцями вниз, то опиниться в звичайнісінькому погребі, в якому стоять діжки з солоними огірками, помідорами, капустою, квашеними яблуками, а на полицях — скляні банки з різною консервацією.

І лише обізнана людина могла натиснути на приховану кнопку й потрапити до потаємного підвалу через двері.

Усе це Петро Крюк розвідав раніше, але залишалося невирішеним питання, як потрапити всередину підвалу і, головне, як звідти вибратися. Усі входи охороняли належно підготовлені й проінструктовані люди «Чіпа».

Невідомо, скільки ще довелося б ходити навколо «об’єкта» Крюку, якби не обставини, які склалися незалежно від його зусиль. Річ у тому, що колишній спецназівець не міг знати, що за кожним його кроком уже кілька днів пильно спостерігає не менш розумна й рішуча людина, яка підозрює Петра у вчинках, зовсім не властивих довіреному й найбільш професійно підготовленому охоронцю. Якщо підозри підтвердяться, Крюкові забезпечена єдина дорога — на той світ. Цією людиною був не хто інший, як грізний і безмежно відданий хазяїнові особистий охоронець Назарова — Михайло Чопенко. І саме дії «Чіпа» спричинили швидку, хоча й трагічну для деяких її учасників розв’язку.

«Після події в парку Аня і Гниря йшли до свого будинку мовчки. Вдома жінка переповила Злату, а перед очима все ще стояла картина, коли Крук, помираючи, промовив слово «Аня». Чоловік весь час мовчав. Аня вдавала, що все вдома, як і раніше, але при цьому відводила очі, коли Гниря дивився на неї. Аня не знала, що Гниря почув останнє слово Крука, і намагалася показати, що та подія схвилювала її просто тому, що схвилювала б будь-яку жінку, яка так близько побачила раптову й трагічну смерть.

Нарешті Гниря підійшов до Ані, взяв за руку й підвів до столу.

— Сядь!

Аня мовчки послухалася. Вадим теж сів на стілець, що стояв з другого кінця столу.

— Аню, я почув, як ти назвала того хлопця, що намагався вбити мене, «Крук». Я також почув його останнє слово. Він сказав «Аня». Думаю, що буде цілком логічно, якщо я задам тобі просте запитання: що це все означає?

Аня сиділа, випрямивши спину, втупивши очі в стіл, і мовчала. Жінка чекала