Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Коли споночіло, Микола не став вилазити на поверхню. Він, хоч і молодий, але досвідчений воїн, розумів, що зовнішня тиша може бути пасткою. Енкаведисти ж могли залишити засідку, навіть якщо не знайшли схрону. Що нагорі ще не все закінчилося — Микола зрозумів, коли він явно почув: хтось поруч ходить. Рухи невідомого обережні, тихі, скрадливі: навіть принюхавшись, хлопець не вловив ні запаху тютюну, ні перегару, що зазвичай супроводжували бувалих військовиків. Ті звуки невдовзі припинилися — той хтось, мабуть, пішов собі далі.

І хоч як незручно було Миколі стирчати в тій норі, він живий і навіть не поранений, і тому міг, особливо не переймаючись, перетерпіти. Доводилося зазнавати й не таких випробовувань. А головне, у нього багато часу, щоб обмізкувати все, що трапилося з ним. Що трапилося з тими, які ще кілька днів тому оточували його, жили з ним, говорили з ним, ділилися останнім шматком хліба. У його уяві пропливали обличчя побратимів, що один за одним падали від куль ворога. Те, що всі загинули, Микола не сумнівався: це сталося на його очах. Боліло ж, пекло пеком йому інше. Те, що сталося хоч і під час бою, але за значенням для самого Миколи було ще ближчим, ще інтимнішим і ще трагічнішим.

Затиснутий корінням вікової ялини Микола Валюх на псевдо «Крук» прокручував плівку давніх спогадів і накладав ті кадри на події позавчорашнього дня. Ось він, уже дорослий юнак, прощається з матір’ю перед тим, як остаточно полишити цивільне легальне життя й перейти в підпілля. І мати довго не відпускає його від себе, наче відчуваючи, що побачитися з рідним сином їй уже не доведеться. Софія повідала Миколі про те, чого ніколи й нікому в житті не розповідала. Її чоловік Тарас Валюх, який теж уже багато місяців воює з совітами, виявляється, колись зґвалтував Софію, і вона мусила вийти за нього заміж, хоча любимі все життя лише одну людину — Олеся Косовського. Мати це розповіла Миколі тому, що її гріх тяжким каменем лежить на серці, не даючи продиху і змоги жити. Повідавши таємну історію свого життя Миколі, Софія попросила в сина пробачення. Вона не винить у тому, що сталося, батька. Вона просить Миколу просто пам’ятати це. «Не роби, сину, помилок, які довелося все життя спокутувати твоїм батькам. Пам’ятай, що старі люди кажуть: якщо пішло в когось у роду щось не так, то й надалі у всіх поколінь життя буде кострубатим».

Чорно-білі затуманені часом картини з матір’ю поступово стирають яскраві події позавчорашнього дня. Хлопець ніяк не чекав, що до їхнього схову разом із провідником «Остапом» завітає Миколин батько — Тарас. Дивним і несподіваним виявилося й те, що разом із батьком до схрону протиснувся і… Лесь Косовський. Микола його добре знав, бо той жив у тій самій місцевості, де мешкала й сім’я Валюхів. Але побачити їх разом після того, що він дізнався від матері, Микола аж ніяк не чекав. У схроні всі пробули недовго. «Остап» віддав якісь розпорядження, весь його загін покинув схрон і, наскільки зрозумів Микола, вояки прилаштовували якийсь цінний вантаж.

І нарешті те, що не лише найяскравіше запам’яталося, а кровоточило відкритою болючою раною — останні хвилини бою з совітами, коли одними з останніх, хто вцілів і відстрілювався від навали енкаведистів, були його батько Тарас і Лесь Косовський.

Усе трапилося майже миттєво. Косовський крикнув: «Тарасе, пробивайся до своїх, треба їм повідомити, де скриня». Тарас різко повернувся, подивився в очі

Лесеві, підняв автомат, цілячись йому просто в груди.

Але довга автоматна черга прошила Тарасові спину.

Той упав, устигнувши натиснути на курок. І за мить поруч із Тарасом Валюхом уже корчився в передсмертних муках Олесь Косовський.

Ніхто, жодна людина із загону «Остапа» не вийшла живою із тієї м’ясорубки. Ніхто.

Окрім Миколи.

Ніхто, жодна жива душа не знає, хто убив Тараса Валюха. Ніхто.

Окрім Миколи.

І він нікому, навіть своїй матері не розповість, як тряслися в нього руки після того, як він випустив автоматну чергу в свого батька».

Тільки тепер, коли Зорій читав уривки з рукопису, який йому віддала дружина письменника Теслі, до нього дійшов справжній зміст того, що розповів Богданові Даниловичу на останній зустрічі на явочній квартирі полковник Файлов.

Тоді, коли основний смисл їхньої бесіди стосувався небезпечної ситуації, що склалася довкола Шершуна, Зорія та й самого Дениса Файлова, Богдан Данилович вислухав сповідь колеги просто як чемна й вихована людина. Насправді в той час Зорієві було не до карколомних кульбітів з історії чужої сім’ї. Тоді Богдан Данилович не дуже-то й зрозумів, хто кому «Антон бабі сестра втретє». Зараз же, читаючи сторінки незакінченого роману Сашка Теслі, Зорій згадав мимохідь кинуту Файловим репліку, що про історію його сім’ї розповів одному письменникові, який звернувся до Дениса після того, як отримав від співробітника СБУ підказку про людей, котрі мають стосунок до архівних матеріалів, над якими в той час працював письменник.

Той монолог Дениса Файлова тепер так яскраво відтворювався в пам’яті Зорія, що він наче чув того знову, зараз, у своїй кімнаті. Причому цей монолог Файлова в уяві Богдана Даниловича переплітався з картиною моргу, де на ношах лежала купа з м’яса й кісток, що могли належати…

Тоді полковник Файлов схвильовано розповідав про своїх батьків. Розповідав саме те, про що Зорій прочитав у рукописі Сашка Теслі. Зорій розумів: деякі деталі розповіді, викладені в романі, є творчим вимислом письменника, Тесля ж ніяк не міг знати, наприклад, того, що думав один