Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

— Привіт, давно не бачилися. Я вже замріяно блаженствую вдома і дякую Богові, що мені вдалося так легко сьогодні від тебе відкараскатися. А виходить, даремне розмріявся. Тільки не кажи, що знову повертаємося в шинок — я вже ходжу в трусах.

— Я радий, що настрій у тебе милостивий і домашній. Але хочеш ти чи ні, я тобі його трішки зіпсую. Словом, зателефонував черговий по області: в Дніпрі в районі Садів знайшли труп мужчини. За попереднім оглядом криміналістів, тіло пролежало у воді 6–8 днів. Від хижаків підводного царства труп сильно постраждав, але єдиний елемент гардеробу, а саме — сімейні труси, цілі, і їх можна ідентифікувати. Хочеш подивитися на утопленика, може, впізнаєш у ньому свого письменника? До речі, ти не запитував у народної співачки, в яких трусах пішов із дому її чоловік?

— Петре, годі блазнювати. Те, що ти став полковником і випив сьогодні горілки, не дає тобі права насміхатися над людським горем.

— Та я ж нічого, навпаки, знаючи, як ти переживаєш за свого, так би мовити, друга, намагаюся тебе підтримати й підбадьорити.

— Гаразд, вважай, що вже підтримав і підбадьорив. Де зараз тіло, що знайшли?

— У морзі на Оболоні.

— Уже зараз пізно, і я, відверто кажучи, боюся телефонувати й говорити про труси. До завтра нічого не зміниться, а вранці ми з тобою спочатку самі подивимося на труп, а потім уже визначимося, що робити далі. Годиться?

— Як скажеш, — Симко полегшено зітхнув. — Я, кажу тобі, боявся, що схочеш терміново їхати в морг. Ти — мудрий керівник.

— Знову починаєш? Ну, ти й зануда. До завтра.

— Бувай.

Попри те, що Симко не лише раз по раз натискав на ґудзика дзвінка, а й гамселив ногою в металеві двері моргу, ті довго не відчинялися. Нарешті почувся скрегіт замка й на порозі з’явився чоловік років п’ятдесяти у засмальцьованому халаті, що лише віддалік нагадував спецодяг лікаря.

— Я ж тобі, Едічка, йопересете, телефонував і попереджав, що буду о дев’ятій у тебе. Ти що, тут проводиш з трупами сеанс спіритизму чи літаєш з ними, як гоголівська паночка-відьма?

Не жартуй, Петю, — пробурмотів лікар. Його рот був набитий їжею, яку він із задоволенням жував.

У супроводі Едічки Симко й Зорій пройшли коротким коридором і опинилися в кімнаті, схожій на пральну. Викладені синьою дешевою кахлею стіни, оторочені такою самою 11, читкою ванни, оббиті цинком чи якимось на нього схожим білим металом столи — усе це справляло гнітюче враження. На одному зі столів — розпанаханий від шиї до паху груп, над яким, мабуть, і ворожив до приходу відвідувачів Едічка. До столу, на якому лежало тіло небіжчика, приставлено маленький металевий столик з медичними інструментами. На деяких із них застигла кров, а між ними лежав розгорнутий папір, а на ньому — порізане сало, хліб та кілька редисок. Від цієї картини Зорія занудило, але він мужньо тримався.

— Чи можемо ми вже зараз приступити до діла? — запитав Богдан Данилович, побачивши, як лікар підійшов до столика, узяв кусочок сала і, вкинувши його в рот, знову почав жувати.

— Ходім-ходім, — зрозумівши стан гостя, промовив Едічка. — Ваш об’єкт не в кращому стані, ніж цей, — він кивнув у бік розпанаханого чоловіка.

Вони пройшли в двері й попрямували довгим коридором. Хоч світло було неяскраве, Зорій із жахом помітив, що по обидва боки коридору під стінами просто на підлозі лежать голі трупи, причому в деяких купах тіла просто перепліталися, й не можна було зрозуміти, чи то цілі трупи, чи, може, їхні частини.

Солодкий нудотний присмак у роті, що з’явився відразу, щойно Зорій переступив поріг моргу, не полишатиме його кілька днів. І згодом, коли мине багато місяців, Богдан Данилович відчуватиме такий самий присмак, наче він знову зайшов у той страшний коридор і опинився поруч із купами напіврозкладених тіл.

Нарешті вони увійшли в кімнату, схожу на камеру схову. Лікар відчинив дверцята й витягнув з металевої шафи ноші, які виїхали на маленьких коліщатках чи на полозках з ніші.

— Ось тіло вашого утопленика, — лікар зібрав простирадло й зіжмаканим запхнув собі під руку.

Те, що Едічка назвав тілом, було лише купою розкладеного й смердючого м’яса. Зорія знову знудило, він відійшов убік і виблював просто на кахельну підлогу. Симко ж і далі спокійно дивився на те, що лежало на ношах.

— Ну, і кого чи що тут можна впізнати? — він подивився на лікаря, немов чекаючи від нього якихось пояснень.

— Я ж тобі ще телефоном пояснив, що сомики й раки тут непогано попрацювали. Хоч як дивно, але єдине, що тут можна ідентифікувати, так це труси, — Едічка гигикнув. — Хоч їх-то дружина, якщо вона в нього є, може упізнати.

— Є в нього дружина, є, — Симко не сердився на лікаря, бо знав, що той щодня й не таке бачить, і вже звик до подібних картин «з натури». — Богдане, що будемо робити?

Зорій уже опанував собою, витерся носовиком, знову підійшов до нош і тепер уже уважно придивився до купи з набору людських останків.

— Ніні показувати цього не можна. Можливо, є якийсь інший спосіб дізнатися, належить це все письменникові чи комусь іншому. Там… генна експертиза чи антропологічна.

— Ви що, панове?! Яка генна експертиза?! Ви бачили, скільки в коридорі невпізнаних трупів? їх стягують сюди щодня з усього Києва, вони тут лежать тижнями, місяцями; завоняли мені і тіло, і душу. А потім все одно ми це все добро совковими лопатами згрібаємо в коробки й он там закопуємо на смітнику, який називаємо кладовищем для невпізнаних. Знаєте, скільки коштує така експертиза? Та й треба з чимось порівнювати, потрібен, сказати б, вихідний матеріал.