Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

()крім тебе ж і таких, як ти, у них є й інші джерела інформації? Ми ж суспільство потенційних стукачів…

— Ти, мабуть, чув про такого радянського розвідника Абеля. Він справді був талановитим кадровим співробітником КДБ, а не агентом. Його справжнє ім’я — Вільям-Август Генріхович Фішер. Після провалу в 1957 році в СІЛА його спочатку засудили до ЗО років, а через п’ять років обміняли на Пауерса — пілота американського літака-розвідника, збитого над СРСР. Потім Абель ще з десяток років учив чекістської майстерності молодих кадебістів. Так от, хто-хто, а Абель знав ціну нашій внутрішній агентурі. Він зі знущанням писав, що не все населення займається виказуванням, а тільки процентів двадцять. Особливо не вистачає донощиків у селах і серед робітників. А от щодо міської інтелігенції, то тут усе благополучно. Якщо чотири друга, пише Абель, зберуться увечері «розписати пульку», то на ранок буде п’ять доносів.

— А чому п’ять?

— П’ятий — від сусіда, який підслуховував під дверима. Тут головне — ідейне стукацтво, а не твої агенти-бандюки… Ти ж їх вербуєш винятково на компрі. А в мене переважна кількість — добровільні, а точніше — ідейні помічники.

— Ага, ідейні стукачі, — Симко налив по повній.

— Ну, як ти можеш таке говорити? — взявши в руку чарку, нарочито серйозно сказав Зорій.

— А як? Можна подумати — твої письменники, журналісти, співаки, театрали так добровільно прибігли до тебе й попросили включити їх у твої агентурні тенета? Добровільні мухи, їдять його мухи.

— Ти знаєш, — Богдан Данилович простягнув руку з чаркою, — я навчився уникати суперечок навіть тоді, коли на всі сто відсотків упевнений, що моя правда. Раніше я б ув’язався в бій, тобто в суперечку, почав би доводити, що я маю рацію.

А тепер… Спокійно відходжу (образно) вбік, і дуже пишаюся собою, що не сперечаюся. Я отримую садистське задоволення від того, що не сперечаюся. Моя правда, знаю, що моя правда, а не показую цього. А найбільший кейф знаєш від чого? Коли візаві сам доходить до того, що я маю рацію. Усвідомлювати те, що ти, виявляється, баран, і до цього ти доходиш самостійно… Ох, як це неприємно. Йому. А мені, кажу ж — кейф. Чи це не садизм, га?

— Давай вип’ємо, садист, — Симко почаркувався. — За наше здоров’я!

…Вони вийшли з ресторану. Недалечко за рогом будинку почулися потужні хлопки, й угорі на тлі темного неба розсипалися кольорові гірлянди вогнів.

— Я б усі нічні феєрверки зібрав до купи й засунув у заднє місце тим, хто платить за них гроші.

— А я зробив би те саме, але постраждалим у мене виявився б той, хто дозволяє такі феєрверки, особливо вночі.

— Ну, ми з тобою й відсталі. Людям же подобається.

— Яким людям? То ж збоченці.

«Хоч Аня вже кілька разів відмовлялася від пропозиції капітана Гнирі прогулятися вулицями Львова, сьогодні нарешті погодилася. Чому погодилася — і сама собі не могла пояснити. Може, погода — тиха, сонячна — сприяла, а може, просто бажання вирватися хоч куди-небудь із затхлого осточортілого кабінету, від одноманітної нецікавої канцелярської роботи.

Капітан Гниря зустрів Аню на вулиці. Привітавшись, узяв її під руку, й вони, не домовляючись і не обговорюючи маршруту, пішли собі у напрямку міського парку. Гниря ніколи не розповідав Ані про свою службу, а дівчина й не запитувала. Але сьогодні, прогулюючись алеями парку, Гниря ні сіло ні впало почав розповідати про складність роботи, яку він виконує день у день, точніше — з раннього ранку до пізньої ночі. Добре, що нині ця робота не виходить за межі його кабінету. Іншим ще більше не щастить: ганяються лісами за недобитими бандерівцями. Уже війна закінчилася, а й досі гинуть його товариші.

Ось і сьогодні, наприклад, з чергової операції з Чорного Лісу привезли п’ятьох. Бійня була — не жарт. Щоправда, і бандитів — рештки загону «Остапа» — поклали всіх. Кажуть, саме в цьому загоні був і бандит «Крук», якого вони вже давно ловили, але йому завжди вдавалося вислизнути з оточення. Скоріше б його, Гнирю, відправляли звідси, із Західної України, кудись в інше місце. Начебто для цього вже є деякі передумови: хтось із начальства казав, що таке переведення можливе.

Капітан ще щось намагався говорити, але Аня вже його не чула. Вона поступово стишила ходу і врешті зовсім зупинилася. «Крук»?.. у тому загоні?., поклали всіх?..»

— Що трапилося? — Гниря уважно подивився на Аню. — На тобі лиця немає.

— Нічого, просто голова чомусь запаморочилася. Проведіть мене, будь ласка, додому — мені зле.

Коли Гниря, довівши Аню до будинку й попрощавшись, пішов, дівчина потихеньку добралася до квартири, не роздягаючись лягла на ліжко поверх ковдри, уткнулася обличчям у подушку й майже безшумно гірко-гірко заплакала. І плач дорослої дівчини, хоч і розпачливий, але неглибокий, поступово переходив у розсудливе схлипування зрілої жінки, яка починає розуміти, що жити — не так просто. І що жити — треба. Бо Аня вже не сама. Навіть коли Крук загинув, вона не сама. В її лоні вже зародилося нове життя. Заради якого вона, Анна Петрушко, має теж жити. І вона тепер мусить думати, як зробити так, щоб її дитина з’явилася на світ законно й не мала в житті проблем».

Тільки-но Богдан Зорій переступив поріг своєї квартири, як задзвонив мобільний телефон. Полковник подивився на екран: телефонував Петро Симко.

— Алло, Богдане, привіт!