Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно
— Дійсно, як ти все це носиш у собі? Від такої роздвоєності ти б мав уже вибухнути.
— Якщо правда, що всі хвороби від нервів і гріха, то я мав би давно померти — настільки я нервовий і грішний, — задумливо сказав Зорій, а потім враз, наче струсив із себе якусь невидиму пилюку, весело закінчив: — Але ж чіпляюся за життя, молюся, випрошуючи в Бога прощення, ще й маю плани на майбутнє.
Коли це ти увірував? — зрадів і Симко зміні в настрої друга.
— Я не знаю, наскільки в мені сильна віра в Бога. Просто з вірою в Нього легше помирати.
— А звідки тобі це відомо? Ти що, помирав?
— Та було всього у житті. Хіба ж про все розповіси? У всякого — своя доля і свій шлях широкий.
— Так, від Тараса Григоровича нічого не віднімеш: усе, що колись написав, наче відбувається сьогодні. Усе — в точку.
І люди все ті самі: і двісті, і сто років тому. Що тоді були порядні і наволоч, чесні і гівнюки, так і тепер діляться на ангелів і демонів.
— Ну, це вже щось із містики. Усе набагато простіше. Як відомо, життя — театр. І люди в ньому поділяються на акторів і глядачів. Перші ведуть активний спосіб життя, чогось прагнуть, ризикують, зазнають поразок, перемагають, багатіють і банкрутіють. А другі спостерігають за цим усім: з роботи, за яку мало платять, спішать додому, швидко смажать картоплю з яєшнею, сідають перед старим телевізором, мліють від дешевих мильних телесеріалів, дивляться сяк-так новини, чихвостять владу і тих, перших, котрі добилися успіху в житті. Усе людство ділиться на дві частини: одна та, що добре їсть, друга — що заздрить першій.
— Твоя правда. Оцінку тобі дають люди, а не ти сам собі. Один з найрадикальніших правих політиків, як то кажуть, з молодих та ранніх, але все ж недурних, сказав слушно: опера стає видатним культурним явищем не тоді, коли вона вправно написана, а лише після того, як ми влаштували їй бурхливу овацію.
Щоб стати великим тенором — голосу мало. Треба, щоб ложі та гальорка були заповнені людьми, здатними заплакати від розчулення, коли вони почують його. І я з ним цілком погоджуюсь.
А ось, повертаючись до нашої розмови про агентуру, я хочу в тебе запитати одну річ, яка мене давно турбує, але все не було часу її так, як треба, обмізкувати. Чи не вважаєш ти, Богдане, що наближається час, коли влада не зможе контролювати процеси, що зріють у надрах народних? Ти ж, з усього видно, зі своїми агентами вже на владу так, як від тебе вимагають твої керманичі, не працюєш?
— Давай я, щоб не наражати нас обох на небезпеку викриття і звинувачення в антидержавній змові, спробую пояснити все дещо алегорично. Чому III відділення царської охранки не змогло запобігти утворенню революційних гуртків? Принаймні — їхній результативній діяльності? Під контролем були ж усі більш-менш значущі марксистські й інші революційні осередки. Були ж люди, агенти, які мали попередити як про певні дати виступів, їхню підготовку, так і про стратегічні цілі. Причини, звичайно, можна знайти, й немало. Ми звикли (нас так учили) зважати на об’єктивні та суб’єктивні причини тієї чи іншої події, факту. Зокрема й причини виникнення революції (верхи не можуть — низи не хочуть). Це все зрозуміло. Але, говорячи про певних людей, про певні служби, які «працювали» з окремою частиною суспільства, що завжди будила свідомість і розум інших, налаштовувала на боротьбу, закликала до неї, ми називаємо слово — інтелігенція.
Серед інтелігенції було немало тих, які за різних обставин потрапили в тенета III відділення царської охранки. Дехто з них щиро допомагав жандармам, вірячи в те, що робить благородну справу, захищає підвалини монархії. Але поступово під впливом ідеологічної пропаганди визріває стала впевненість агентів у порочності їхньої діяльності, вони перестають бути ними й переходять у табір революціонерів по-справжньому. Дворушництво в цій ситуації неминуче. З’являються «вікна», «пробіли» в надходженні попереджувальної інформації. Крім того, більш упевнено й ефективно починають діяти внутрішні служби безпеки революційних гуртків. Жорстокі розправи революційних СБ за зрадництво і не менш жорстокі покарання жандармів ставили агентів охранки в складне становище. Чимало з них ішло з життя добровільно: хто на межі викриття, хто в ролі мученика, так і не будучи розкритими. Більш тверді чи більш верткі, а чи боягузи (не кожен добровільно піде з життя) залишалися серед революціонерів. Але виконувати свої агентурні функції вони вже не могли (і не хотіли). Тож є фактом, що об’єктивної інформації в царської охранки ставало дедалі менше й менше. І в підсумку — революція. Як скористалися з неї ті, які її організовували — інша справа. У нас в Україні це може повторитися.
— Та не дай Бог! Краще було б, якби розуміння цього прийшло до наших великих політиків раніше, ніж їх посадять на палю. Може, їм хтось усе-таки пояснить,