Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно
Зорій, зробивши серйозне обличчя, повільно почав наступати на друга.
— Що ти там лепетав про мій багнет, на якому я приведу когось до влади? Що за розмови?
Та то я пожартував, — Симко удав, що тремтить, лівою рукою затуливши обличчя, а правою прикривши пах.
— Зізнавайся, з чийого голосу глаголиш, сину мій, — Зорій впритул наблизився до Петра.
Чесно, ляпнув лиш слова для, — кривлявся далі Симко.
І раптом опустив ліву руку і, дивлячись Зорію в очі, серйозно сказав: — Ех, пане полковнику. Невже ти думаєш, що я сліпий і для того, щоб у цьому житті хоч щось розуміти, мені потрібна чиясь підказка? Я ж тебе знаю майже три десятки років. Хіба-таки в час, коли Україна гине, ти сидітимеш і чекатимеш, поки хтось «даст нам избавленье»? Та найпростіша логіка підказує, що єдиний шлях бомбонути по всій злочинній камарильї — прийти до влади або привести туди своїх людей. Бажано б мирним шляхом, без бунтів і революцій.
— Ти знаєш, мені ніколи про таке думати, — суворо сказав Зорій, відійшовши від Петра і ставши перед столом, на якому лежали речі з пакета. — Мені треба шукати письменника Теслю.
— От-от, письменник — з тієї самої опери. Щось не дуже ладиться в тебе, мій друже. А знаєш, чому? Бо ти намагаєшся все зробити сам і довіряєш лише самому собі. А так не вийде. Так не буває. Один у полі, як то кажуть, не воїн.
— Слухай, — Зорій теж став серйозним, — це ж якщо в твою ментівську голову прийшла така «хвігня», то так подумати можуть і люди більш розумні, ніж якийсь начальник відділу карного розшуку, га?
— Ну от, бачиш, усе стало на свої місця: біла кадебістська кістка почала ображати чесного й порядного служителя порядку. Давай, Богданчику, давай.
— Усе, досить, — Зорій склав одяг у пакет і подав Симку, — поки що забери й нікуди не здавай. Слідкуй щодня за оперативними зведеннями, звертай увагу на утоплеників.
— Ага, дякую за цінні вказівки. Без твоєї кадебістської підказки ми не знали б, що й робити, — закопилив губу Симко. — Ти краще скажи, чи не міг твій письменник імітувати суїцид? Люди творчі, так би мовити, схильні…
— Ні, Сашко не міг, — різко кинув Зорій. — То була… то є така людина… — він запнувся. — 3 такими речами Сашко бавитися не стане, — вже твердо закінчив Богдан Данилович.
— Гаразд, не сердься. Ходім уже, нас чекає гарна вечеря. Надіюся, в ресторан ми такий настрій, як у нас зараз, не візьмемо?
— А який у нас настрій? — Зорій підморгнув. — Настрій у нас, як завжди, бойовий.
6«Недалеко від місця, де точився бій між загоном «Остапа» й енкаведистами, у схроні причаїлася Ганя. Відучора вона тут була сама. Дві доби перед цим у лісовому прихистку перебував командир загону «Сіроманців» «Остап» із кількома охоронцями. Поруч зі схроном у чагарнику вони ховали якусь скриню й по черзі чатували біля неї.
Микола на чати не ходив — «Остап» сказав, що його бійці впораються самі. Хлопець і не наполягав.
А сьогодні, коли всі вийшли зі схрону на поверхню, звідкись узялися ще люди з кіньми, завантажили скриню на воза й рушили, повільно віддаляючись від схову. За кілька хвилин Ганя побачила, як між деревами майнули якісь постаті в одностроях і зі зброєю. Ганя миттю зачинила таємний вхід і причаїлася. З першими пострілами їй стало зрозуміло: загін «Остапа» почав бій.
Схрон, у якому ховалася Ганя, мав запасний вихід. Точніше, то була просто нора, стелю якої в деяких місіях підпирали дерев’яні цурки. Кінець нори виходив у чагарник метрів за п’ятдесят від схрону. Ганя проповзла на колінах до кінця лазу, відхилила ляду, й перед її очима постала картина бою. Звичайно, всього, що діялося довкола, вона бачити не могла, але їй і не треба було. Дівчина уявляла те, чого не бачила: загін «Сіроманців» ув’язався в бій і… там був Микола. Ті Микола. Ганя затулила вхід і порачкувала назад до схрону.
Коли постріли припинилися й усе стихло, Ганя ще довго чекала. Чекала на диво. Іноді їй здавалося, що хтось відкриває лаз до схрону. Але минуло багато часу, а вона залишалася в схові сама. Дівчина засинала, прокидалася,
знову засинала, у неї переплуталися день і ніч. Свічку вона не запалювала, тому зовсім не уявляла, скільки минуло часу відтоді, як нагорі пролунав останній постріл.
Нарешті, обережно відхиливши дверцята лазу й переконавшись, що надворі ніч, Ганя видерлася на поверхню. Хоч навколо було темно, але все ж не так, як у схроні. Ганя розрізняла дерева, між верхівок яких проглядали зорі. Дівчина постояла кілька хвилин, роздивляючись навкруги й прислухаючись. Тиша. По тому, як тьмянішають на небі зірки, Ганя визначила, що скоро світатиме. Так, навколо все прокидалося, починало цвірінькати, крякати-крукати, свистіти й ухати.
Ганя, сторожко озираючись, попрямувала туди, де ще недавно гримів бій. Вона зійшла на розритий, поораний чобітьми горб. Навколо валялися великі й дрібні клапті моху. Дівчина зрозуміла, що саме тут, на верхівці цього пагорба, й відбувалися основні події. Події, які, поза сумнівом, закінчилися трагічно для її побратимів. Для її Миколи.
Обійшовши кілька разів пагорб, ще певний час походивши лісом і не знайшовши нічого, окрім гільз, Ганя повернулася до схрону. За годину дівчина покинула місце, де провела
