Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

боротьби! Ми боремося лише проти агентів Сталіна, його вислужників, проти російських імперіалістів, а не проти російського народу в цілому. З прогресивною, демократичною, волелюбною частиною російського народу ми готові боротися спільно, рам’я-об-рам’я, проти спільного ворога — Сталіна і його кліки — за вільну Україну й вільну Росію.

Сини народів Кавказу, Середньої Азії та інших поневолених народів СССР! Українські повстанці борються за те, щоб кожен народ Совєтського Союзу мав право побудувати свою незалежну державу, за знищення національного й соціального гноблення в СССР. Не виступайте проти українського революційного руху. Допомагаючи большевицькій Москві душити український революційний рух, Ви заганяєте в ще більшу неволю свої власні народи.

Бійці й командири спецвійськ мвд! Ми знаємо, що багато з Вас опинилися в загонах мвд не по своїй волі. Вас загнали туди силою і терором й женуть проти нас. Ми знаємо, що багатьом з Вас не чужі ідеали волі, національної й соціальної справедливості. Хто хоче в сучасний момент зробити що-небудь корисного для власного народу, для працюючих — хай не виступає активно проти українського національно-визвольного руху, хай не виступає проти ОУН, проти УПА. Включайтеся в цей спосіб в найсправедливішу боротьбу на світі — боротьбу проти кривавого Сталіна і його бандитської зграї.

ХАЙ ЖИВЕ РЕВОЛЮЦІЙНА БОРОТЬБА НАРОДІВ СССР ПРОТИ РЕАКЦІЙНОГО РЕЖИМУ СТАЛІНА І ЙОГО КЛІКИ!

СМЕРТЬ СТАЛІНУ І ЙОГО ПАРТІЙНІЙ КЛІЦІ!

Жовтень, 1947 р.

УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНЧА АРМІЯ

Капітан Гниря ще довго сидів, підперши голову руками. Він думав».

5

Кабінет Петра Симка відтоді, як Зорій був тут востаннє, зовсім не змінився: шафа для одягу, стіл, кілька стільців, сейф, невеличка тумбочка в кутку, на якій стояв електрочайник, дві великі чашки, в одній з яких дрімало ситечко із засохлою чайною заваркою. Звичайна казенна кімната, як і в Богдана Даниловича, як і в тисяч інших служивих людей, що зв’язали своє життя з державною правоохоронною системою.

Зорій згадав, як колись йому довелося побувати в кабінеті заступника міністра внутрішніх справ. Квадратура, на якій можна було б розмістити двадцять таких, як у Симка, кабінетів, гримала на собі масивні шкіряні крісла, меблі-стінку з натурального дерева й різьбленими дверцятами та різними розцяцькованими прибамбасами, суперсучасну електронну побутову техніку, важкий старий годинник з мідним маятником. Богдан Данилович добре знав, що в інвентарних реєстрах за тим кабінетом числилися ті ж самі стіл, шафа, стільці, сейф і тумбочка, бо жодна з деталей меблевого інтер’єра заступника міністра за всіма фінансово-господарськими канонами не мала права на свою тут присутність. Не викликало сумнівів і походження цих меблів, які можна безпомилково й сміливо називати «своїм іменем» — хабар. Не обов’язково ж хабарі брати грошима. Меблі, автомобілі, побутова техніка, прикраси, оплата в шикарних готелях і санаторіях відпочинку високих чиновників і членів їхніх родин — звичайна практика в Україні. Ніхто на це давно не звертає уваги. Міністри, депутати, працівники Адміністрації Президента вихваляються одне перед одним розкошами, цинічно називаючи тих, хто працював у таких, як у Зорія й Симка, кабінетах, лохами й недоумками.

А лохи з недоумками мали власні життєві цінності й у гробу бачили своїх пихатих безпосередніх начальників та владне вище начальство. «Слава лохам і недоумкам, таким, як Зорій і Симко!» Та й чи такі вже лохи зорії та симки, як це зовні здається?

— Я вже тебе, старина, чекаю, — Симко подав руку Зорію. — Швиденько дивись одяг — і гайда. Ось він, — Петро подав Богданові пакет.

Зорій висипав те, що було в пакеті, на стіл і… його серце часто-часто забилося від хвилювання. Перед полковником лежали сині джинси, картата сорочка та світлі літні туфлі з дірочками.

— Так, це те, що я шукаю. І знахідка, як мені здається, нічого доброго не віщує.

— Та розкажи врешті-решт, що трапилося? — запитав Симко.

— До мене звернулася народна артистка України Ніна Матвіївна Тесля (пам’ятаєш: «Ой, летіли дикі гуси…»?) з проханням допомогти знайти її чоловіка — відомого письменника Олександра Теслю. Той пішов з дому кілька днів тому й не повернувся. З усього видно — перед нами його речі.

— А з якого дива артистка звернулася до тебе, а не в міліцію?

— Просто я знав… знаю Сашка, ми інколи спілкувалися… Коротше, звернулася, та й усе.

— Зрозуміло — твій агент.

— Хто мій агент, Ніна?

— Може, і Ніна. Вибач, Богдане, то просто в мене вирвалося ненароком. Я не буду тебе більше ні про що запитувати. То — твої проблеми. Але шукати пропажу будемо все-таки разом?

— Спасибі, Петре. За розуміння й участь. Ти справжній полковник.

— Ще ні. Справжніми стають, як у зубах заблищать зірки. Письменника-то ми знайдемо, а от як вихилити стаканяру оковитої, я вже не уявляю: давненько так не знущався над своїм організмом. Здається, останній раз це було… — Симко на мить задумався.

— Коли такі самі зірки стирчали з мого рота, чи не так?

— Здається, так. Ох, і давно ж то було. Скільки вже ти в полковниках ходиш?

— Та вже років з п’ять, якщо не більше.

— А коли ж генерала? — обережно запитав Петро. Він знав, що Богдан не любить таких розмов, але коли вже мова зайшла на ці теми, то Симко ризикнув.

— Петре, ти ж знаєш, що у генералів є свої чада, які теж хочуть стати генералами. А ми з тобою «селянські діти», нам би поближче до землі.

— Та ні, до землі