Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

— Які справи можуть бути в молодої дівчини? — Вадим Вікторович і далі усміхався. — Якраз на весіллях інших і знаходять свою половинку. До речі, ви давно працюєте в магазині? Щось я вас раніше тут не бачив.

— Давно, — цього разу Ганя навіть не почервоніла. — Просто я рідко виходжу зі своєї кімнати.

— Все одно познайомтеся, це Аня, моя наречена. Мене звати, як ви вже чули, Вадим Вікторович. Я капітан держбезпеки, — чоловік і дівчина одночасно протягнули до Гані руки.

— Дуже приємно. Ганна, — подала свою Ганя. Вона мало не зомліла й лише тому не впала, що швидко опустилася на стілець.

— Тоді вважаймо, що ми познайомилися. У вас з Анею навіть імена схожі, значить, сам Бог велів вам подружитися».

Навіть усередині органів мало хто знав про спеціальний загін, який виконував особливі завдання лише найвищого керівництва КДБ. Про спецоперації не заведено було говорити. Але в цьому спецзагоні служили такі самі люди, такі самі кадебісти, як і в інших підрозділах Комітету. Майже такі самі.

Психіка їхня, можливо, була десь трішки порушена зробленим ними чи лише побаченим, але ті, які втрачали здатність адекватно сприймати навколишні події, в органах довго не затримувалися.

Ніхто, звичайно, їх не прибирав. Хворобливі фантазії колишнього грушника, а нині письменника-фантаста Віталія Суворінова про тотальне знищення в спеціальних органах тих, хто вже відпрацював своє, професіонали сприймали, як маячню. Зазвичай співробітникам, які вже видохлися на суворій і справді тяжкій службі та не могли максимально віддаватися при проведенні складних операцій, давали або добру посаду в інших підрозділах, або відправляли на заслужений відпочинок з хорошими пенсіями.

Але й після звільнення вони поводилися не завжди адекватно. Це виявлялося здебільшого в побутових бійках, адже незручностей і незвичного для них у цивільному житті було немало. Тому захищатися від посягань доводилося частенько. А вони це вміли.

А деякі пенсіонери знаходили собі застосування й в іншій сфері буття. їхні навички бійців ще певний час жили в них і виявлялися не лише в побуті. Багато хто не припиняв тренуватися й у цивільному житі: вони бігали, повторювали з дня на день «кати» рукопашного бою, бойового карате.

Таким бійцем був і Петро Крюк. В охорону одного з найбагатших і найвпливовіших людей України Миколи Назарова він потрапив невипадково: для цього йому знадобилися неабиякі здібності й навіть хитрощі. Ще більше хитрування Крюкові довелося застосувати, щоб потрапити в коло найбільш довірених осіб «хазяїна». Саме Петра Крюка нерідко брав із собою як особистого охоронця син Миколи Яковича — Генна дій. Перебуваючи в центрі подій, що відбувалися під час поступового обернення колишнього пересічного економіста Миколи Назарова на державного чиновника найвищого калібру, Петро Крюк не просто виконував оплачені функції охоронця: він дуже скрупульозно збирав інформацію, потрібну йому для втілення найзаповітнішої мрії в житті. Мрії, з якою він не розлучався відтоді, як уперше усвідомив себе людиною, здатною на великий і серйозний вчинок. Вчинок, який приголомшив би не лише тих, хто знав Петра з дитинства, а й усіх нормальних людей, які звикли сприймати навколишній світ як низку взаємопов’язаних та закономірних подій і які звикли покладатися на власний життєвий досвід, не завжди зважаючи на винятки з класичних правил поведінки окремих особин, що траплялися в історії загальнолюдського розвитку.

З такими самими, як він, охоронцями Петро Крюк намагався будувати рівні й прості стосунки за шевченковим принципом: у всякого своя доля і свій шлях широкий. Мовляв, виконую свої функції добросовісно, а в усьому іншому — в душу не лізьте. Мабуть, і хазяї Крюка, відчуваючи в ньому якісь особливі, відмінні від інших бійців риси, ставилися до нього з повагою й певною пересторогою: «мокрих» справ не доручали, кепкували й підколювали обережно, без фанатизму, наче побоювалися, що цей кремезний, професійно підготовлений чоловік може дати відкоша.

Сьогодні Петро Крюк вирішував, можливо, найважливішу в своєму житті дилему: досягати й далі своєї головної мети, до якої вже близесенько, чи спробувати врятувати життя тому нещасному, якого тиждень тому притягли невідомо звідки й кинули до вівчарні. Саме так тут називали підвал, де працювали «раби» — люди, приречені на довічну каторгу й мученицьку смерть. Смерть у невідомості, без сповіді, причащання та відспівування. Петро не знав, скільки таких нещасних працювало в підвалі на так званій «хімії» — не його то було діло. Але той мужик, якого Крюк побачив випадково, довго стояв перед очима колишнього спецназівця. У ньому знову прокинувся дух співробітника спецслужби. Петро знав: якщо й у цьому разі вдавати, наче все, що відбувається, його не обходить, — він перестане себе поважати. Тож він, полковник спецназу Петро Крюк — такий самий покидьок, як і ті кінчені бандити, що ходили разом із ним з пістолетами під пахвами навколо «височайшого тіла», в яке іноді так хотілося випустити всю обойму з «макара».

І Петро Крюк вирішив цього разу вчинити так, як ще в житті не вчиняв: він відмовився від ретельно розробленого й детального плану, без якого ніколи не починав робити навіть найменшого і незначного кроку. Петро Крюк уперше вирішив діяти за обставинами. Діяти так, як підкаже ситуація, як підкаже інтуїція, як підкаже серце.

«Бій відлунав, а Микола ще довго лежав у норі. Цей лисичий прихисток він запримітив ще восени, коли обстежував місцевість навколо обладнаного схрону і спостерігав, чи, бува, не стирчить щось із-під землі. Нора між двох товстих ялинових коренів була вузька. Тоді, ризикуючи натрапити на хазяйку підземного помешкання, Микола спробував протиснутися між корінням ногами вперед. Але це йому не вдалося: одяг задерся аж до голови, й чоловік, залізши в нору лише наполовину, насилу звідти виборсався. Та Микола не звик відступати. Узяв зі схрону лопату, повернувся до