Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

побиття олігархів і вивчивши всі особові справи звільнених за останні дев’ять років співробітників наших спецпідрозділів, Яруга зробив припущення, що вчинити замахи на олігархів міг колишній «альфівець» полковник Петро Крюк, який нині працює охоронцем у того ж таки Миколи Назарова.

— Ні хріна с-собі! — аж присвиснув Ухаль, який весь час удавав, що розповідь Зорія його мало цікавить. — Знову Петро Крюк!

— Чому «знову»? — тепер уже здивувався полковник.

— Та тут такі справи, Богдане, що, по-моєму, треба все обмізкувати спокійно, але швидко, — сказав Шершун.

— Зрозумів. Тут поруч є одне непогане місце, — Зорій кивнув у бік Прорізної. — І я певен, там знайдеться затишна кімнатка, де можна не лише поговорити…

— …а й повечеряти, — додав Шершун. — Правда, скоро вже треба буде снідати, але нічого — їдьмо!

— Тут нічого їхати — пройдемося.

У невеличкому кафе було шумно, грала музика, кілька молодих людей без фанатизму танцювали біля своїх столиків. Побачивши нових, незвичних для цього часу відвідувачів, до них кинувся адміністратор.

— Кімната Василя Валерійовича вільна? — Зорій зняв усі очікувані запитання.

— Так, Богдане Даниловичу, — пізнавши Зорія, з готовністю відповів адміністратор. — Проходьте, будь ласка. Та й сам директор у себе. У нього теж гості. Покликати?

— Ні, не треба. Якщо можна, швидко пришліть офіціанта — у нас часу обмаль.

— Якщо ви не заперечуєте, я сам прийму замовлення.

— Не заперечуємо, — Зорій повернувся до колег і жестом запросив іти за ним.

Більшість досвідчених співробітників правоохоронних органів — СБУ, міліції, податкової чи прокуратури — мала свої точки, де в разі потреби можна не лише перекусити, пообідати-повечеряти чи як слід відтягнутися, а й провести зустріч з потрібними людьми, обговорити ті чи інші питання, включаючи й службові. До таких «дорогих гостей» керівники подібних «питейных заведений» ставилися по-різному. Есбеушників поважали й трішки побоювалися: ті завжди платили за рахунками, поводилися здебільшого коректно й без особливого хамства. Ментів і податківців не лише боялися, а й ненавиділи за їхню скнарість, постійні погрози та приниження. Прокурори поводилися по-різному: все залежало від особистої вихованості й відчуття безкарності.

З директором, а по суті майже одноосібним власником кафе, в якому нині вони сиділи, Зорій познайомився років десять тому, коли допоміг його синові виплутатися з неприємної ситуації, пов’язаної зі спекуляцією іноземними товарами, здебільшого джинсами — це те, що зараз вважають дрібним бізнесом, а на початку дев’яностих, як і два попередніх десятиліття, називали просто «фарца». Відтоді Василь Валерійович Грищенко боготворить Богдана Даниловича і всіляко намагається виявити до нього повагу.

Зайшовши до кімнати, всі троє всілися за чималенький масивний дерев’яний стіл. Шершун, озирнувшись, глянув на Зорія і показав поглядом на стелю.

— Ні, все чисто, — зрозумів генерала Зорій, — не раз перевірено. Та навіть якби б хтось цим ділом і грішив, то не будуть же одразу повідомляти об’єктам зацікавленості про наші балачки.

Тим більше, що, чує моє серце, до основних подій, про які ви там біля машин говорили, залишилися лічені години. А може, і хвилини. Чи не так, Владиславе Анатолійовичу?

— Богдане Даниловичу, нащо ви так до мене… — Ухаль удав, наче образився.

— Субординація в нашій службі — велике діло, — Зорій поплескав Ухаля по плечу. — Не сердься — то я з любові.

— Досить вам! — гримнув Шершун. — Як малі діти. Он людина вже цілу хвилину стоїть, чекаючи, коли ми замовимо рибку в клярі, м’ясну нарізочку, мочені помідорчики— огірочки-капусточку-часничок-черемшу і, як на мене, рівно пляшку нашої рідної української горілки. Подужаємо на сон грядущий?

— А що там пити? — засміявся Зорій. — Ми ж мужики. До речі, — він звернувся до адміністратора, — уже все й замовлено. Виконуйте, Леве Михайловичу.

— Єсть! — по-військовому відчеканив адміністратор і вийшов.

— А тепер до справи, — посерйознішав генерал Шершун. — 3 чого чи з кого почнемо?

З

Михайло Дмитрович Чопенко сидів у невеличкій кімнаті й уважно спостерігав за картинками на моніторах, яких тут було з десяток. На екранах нічого цікавого не відбувалося: коридори, кімнати, двері, ворота, застиглі під освітленням прожекторів високі сосни, вимощений бруківкою двір, кілька одноповерхових будівель. Іноді на якомусь екрані з’являвся хтось із охоронців, що повільно прогулювалися між деревами й будинками.

Але досвідчений міліціонер Чопенко задньою частиною свого тіла відчував, що сьогоднішня тиша і спокій оманливі.

Відтоді, як жорстоко побили Миколу Яковича, найголовніший охоронець його тіла перебував на грані між просто вильотом та існуванням узагалі. Чопенко досі не може зрозуміти, як трапилася та надзвичайна подія в ресторані в Голосіївському парку. Лиш на кілька хвилин Назаров відлучився в туалет, як охорона його загубила, а потім знайшла ледь живого біля кущів за будівлею.

Після того надзвичайного в його біографії випадку Михайло Дмитрович в опалі. Хоча, здається, Микола Якович його пробачив і… залишив жити. Чопенко розумів: у будь-який час усе може змінитися, тому гриз землю, бив копитами, аби знайти того чи тих, хто нахабно наважився підняти руку на «таку людину» як Микола Якович.

Міліцейський досвід підказував — тут не обійшлося без когось із своїх. Чопенко проаналізував кожну хвилину того вечора, вивчив дії кожного з обслуги ресторану, а також поведінку всіх охоронців, що в той нещасливий вечір перебували «при тілі», та так тоді ні до чого й не докопався. Але це не означало, що колишній начальник оперативного відділу боротьби з наркотиками МВС полковник міліції Михайло Дмитрович Чопенко кинув цю справу напризволяще. Він і далі копав, стежив за кожним з охоронців, які тоді були в ресторані. І, здається, щось таке більш-менш реальне з’явилося кілька