Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

з наміром стерти нас з лиця землі. Я став на чолі воїнів отомі — їх було десять з гаком тисяч, і по-своєму всі вони були непогано озброєні. Ми рушили назустріч ворогу ущелиною, і, пройшовши дві третини шляху, я зупинився для привалу. Проте залишатися тут я не збирався — в ущелині було дуже тісно, і всі воїни не змогли б тут розвернутися для бою. У мене був інший план. Сім тисяч воїнів я послав в обхід через гори відомими тільки їм стежинам, наказавши сховатися в розколинах скель, що височіли десь понад на тисячу футів обабіч ущелини, і заготовити побільше каміння.

Решту воїнів, озброєних луками і дротиками, за винятком загону в п’ятсот людей, який залишився зі мною, я розташував у засідці. Потім я відправив надійних людей у розвідку: одні повинні були стежити за просуванням іспанців, а іншим було доручено стати їхніми провідниками.

Мені здавалося, що мій план бездоганний. Все йшло чудово. Проте ми ледве уникли розгрому.

У таборі разом з нами був Махтла. Я навмисне узяв його з собою, щоб наглядати за ним, але й він, як виявилося, теж не дрімав.

Коли іспанцям залишалося всього півдня шляху до входу в ущелину, до мене з’явився один з розвідників, якому я наказав стежити за їхнім просуванням. Він зізнався, що Махтла хотів підкупити його і умовив попередити командира іспанського загону про засідку. Розвідник згодився і подався в дорогу, але тут совість заговорила в ньому, і він поквапився повернутися, щоб усе розповісти мені. Я наказав негайно схопити і скарати зрадника Махтлу.

Наступного ранку загін іспанців заглибився в ущелину. Я зустрів їх на півдорозі від табору зі своїми п’ятьмастами воїнами. Ми почали бій, але незабаром стали відступати, зазнавши незначних втрат. Іспанці перли все навальніше, а ми відходили дедалі швидше, поки не кинулися втікати, рятуючись від вершників.

Приблизно за півмилі від кінця ущелина, за якою лежало Місто Сосен, робила крутий закрут і різко звужувалася. Тут скелі були такі високі і прямовисні, що біля підніжжя завжди панували вічні сутінки. До цього повороту ми й бігли, вдаючи, що охоплені нестримною панікою, а іспанці, натхненні перемогою, гналися за нами, вигукуючи імена своїх святих. Але, ледве вони завернули убік, як на ворога обрушилася така злива каміння, що небо потемніло, і значна частина іспанців була розчавлена на місці. Решта кинулася вперед, туди, де прохід у скелях був ширший. Декому вдалося пробитися, але тут їх зустріли мої стрільці, і тепер замість каміння на іспанців посипалися стріли. Нарешті супротивник безладно кинувся тікати.

Цим і завершився бій. Лише небагатьом іспанцям та їхнім союзникам вдалося вибратися на рівнину за грядою скель, що захищали Місто Сосен.

Після цієї битви іспанці не турбували нас протягом багатьох років, обмежуючись погрозами, а моє ім’я прославилося серед усіх племен отомі.

Одного полоненого іспанця я врятував від смерті і пізніше відпустив на свободу. Від нього я дізнався дещо про де Гарсіа, або Сарседу. Він усе ще служив при Кортесові. Марина дотримала свого слова і розповіла Кортесові про те, що він хотів катувати Отомі, отже, Кортес неабияк розгнівався на де Гарсіа, та ще до того Марина звалила на нього всю провину за нашу втечу. Вона сказала, що де Гарсіа, напевно, випустив нас із воріт табору не інакше як за добрячий хабар.

Про чотирнадцять років мого життя після розгрому іспанців я розкажу коротко, — бо в порівнянні з попередніми то були мирні роки. За цей час у нас з Отомі народилося троє синів, що стали утіхою мого життя. Я любив їх, і діти теж любили мене всім серцем. Якби не домішка материнської крові, вони були б справжніми маленькими англійцями, бо я охрестив їх, навчив своєї мови і своєї віри; у них були мої очі, і всім своїм виглядом, окрім надто смаглявої шкіри, вони куди більше скидалися на англійців, аніж на індіанців.

Але цих дорогих моєму серцю дітей спіткала гірка доля: смерть узяла їх так само, як нещасне немовля, що народилося багато років по тому від Лілі. Двоє з них померли — один від лихоманки, якій не зарадив увесь мій хист, а другий розбився насмерть, зірвавшись з високого кедра, куди здерся, шукаючи гніздо шуліки. З трьох синів залишився живий тільки старший, мій улюбленець, але про нього мова ще попереду.

Що розповісти ще? Після перемоги над іспанцями і їхніми союзниками я був обраний на великій раді правителем Міста Сосен нарівні з Отомі, отже ми одержали величезну, хоча й не абсолютну, владу. Користуючись нею, мені врешті-решт вдалося скасувати страшний обряд людських жертвопринесень, хоча це й викликало люту ненависть жерців, та й від нашого союзу багато гірських племен відпали. Останнє жертвопринесення, якщо не брати до уваги ще одного і найжахливішого, про яке розкажу згодом, було відсвятковане на теокалі перед палацом після розгрому іспанців в ущелині.

На третій рік мого перебування в Місті Сосен — на той час Отомі вже народила двох синів — до мене таємно прибули вісники від друзів Куаутемока. Він витримав усі тортури і як і раніше був полоненим Кортеса. Вісники розповіли, що Кортес скоро виступить у похід до затоки Гондурасу через країну, яку нині називають Юкатаном, і що він вирішив узяти з собою Куаутемока та інших знатних ацтеків, побоюючись залишати їх без нагляду. Від них же ми дізналися про невдоволення Анауаку жорстокістю і поборами іспанців, що росли серед підкорених племен. Дехто вважав, що наближається час загального повстання і що це повстання може увінчатися успіхом.

Ті, хто послав до мене вісників, просили зібрати загін отомі і виступити з ним в Юкатан. Там на мене чекатимуть. Коли всі загони з’єднаються, ми оточимо іспанців серед лісів і боліт, нападемо на них у відповідний момент і, знищивши всіх, звільнимо Куаутемока. Це мало стати тільки першим кроком у боротьбі проти іспанців; про решту я не буду говорити, бо їм не судилося здійснитися.

Вислухавши вісників, я сумно похитав головою, бо їхній план здавався мені безнадійним.