Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

Мабуть, якийсь негідник доніс Кортесу про те, що готується спроба врятувати Куаутемока. Тоді Кортес наказав повісити полонених. Куаутемок зустрів смерть гордо і мужньо, так само, як зустрічав усі інші випробування свого трагічного життя. Перед смертю він сказав:

— Я жалкую, Малінцине, що не вбив, себе, перш ніж здатися тобі на милість. Серце говорило мені, що всі твої клятви брехливі, і воно мене не обдурило. Смерть для мене бажана, бо я зазнав поразки, ганьби і тортур і дожив до того, що мій народ на моїх очах перетворився на рабів теулів. Але кажу тобі: за всі скоєні злочини на тебе чекає помста! Зворотний шлях забрав у нас ще два місяці, але нарешті до краю змучені ми досягли Міста Сосен, втративши дорогою лише сорок людей. Отомі зраділа надзвичайно, бо вже не сподівалася побачити мене живим. Але, коли я розповів їй про загибель Куаутемока, вона довго не могла заспокоїтися, оплакуючи свого брата, бо разом з ним загинула остання надія ацтеків.

Після смерті Куаутемока ми з Отомі мирно жили в Місті Сосен ще багато років. Країна наша була суворою і бідною, і попри те, що ми не підкорялися іспанцям і не. платили їм данини, вони після повернення Кортеса до Іспанії не намагалися нас підкорити. Під їхньою владою був уже весь Анауак, за винятком небагатьох племен, що жили в таких самих важкодоступних місцях, як наше, і, оскільки підкорення залишків народу отомі не обіцяло іспанцям нічого, окрім жорстоких сутичок, вони залишили нас у спокої до кращих часів.

Поступово багато племен отомі самі схилилися перед іспанцями, і зрештою у нас залишилося тільки Місто Сосен та його околиці. Правду кажучи, тільки любов до Отомі, шаноба до її старовинного роду та імені, та ще, можливо, слава непереможного білого вождя і моє військове мистецтво утримували довкола нас нечисленних підданих.

Хтось, мабуть, поцікавиться: чи був я щасливий? Для щастя у мене було багато чого, передовсім — люба Отомі. Навряд чи небо поблагословило когось іще такою прекрасною і люблячою дружиною, що стільки разів засвідчувала своє почуття самовідданістю. Ця жінка з доброї волі лягла зі мною поряд на вівтар смерті; заради мене вона обагрила свої руки кров’ю; її мудрість допомагала мені у безвиході, а її любов утішала мене в горі. Але хіба може найбільша вдячність або навіть сама любов, що захопила душу, примусити людину забути рідний край? Я, вождь індіанців, що бився разом з приреченим народом проти невідворотної долі, хіба міг я забути свою юність з усіма її надіями і страхами, забути долину Уейвні, квітку, яка там цвіла, і свою клятву, хай навіть порушену? Адже все було проти мене, обставини виявилися сильніші, і той, хто прочитає цю Історію, навряд чи засудить мої вчинки. Але пам’ять не давала мені спокою. Скільки разів я прокидався серед ночі і навіть поряд з Отомі лежав, переповнений спогадами і розкаянням, якщо тільки людина взагалі може розкаюватися в тому, що від неї не залежить. Бо я залишався чужоземцем у чужій країні, і, хоча мій дім був тут і мої діти — поряд зі мною, я не міг забути про інший свій дім і про Лілі, яку втратив. Як і раніше, я носив її перстень на руці, але це було єдине, що у мене від неї залишилося. Я не знав, чи вийшла заміж Лілі, чи ні, жива вона чи померла. З кожним роком прірва між нами ставала дедалі глибшою, але думки про неї переслідували мене невідступно, як тінь; вони проривалися навіть крізь бурхливу любов Отомі і моїх дітей. Проте ще більше я боявся, що Отомі, яка ніколи зі мною про це не говорила, прочитає це в моїй душі.

Я все ще таємно мріяв про любов, яку сам утратив.

Той, хто прочитав історію моїх юних років, напевно, пам’ятає розповідь про смерть Ізабелли де Сигуенса, про те, як в останню годину вона прокляла священика і побажала йому померти ще жахливішою смертю від рук таких самих фанатиків. Уявіть собі, що все це справдилося!

Після того, як Кортес завоював Анауак, цей завзятий священик разом з іншими приплив з Іспанії, щоб тортурами і мечем вселяти індіанцям любов до істинного Бога. Серед своїх поплічників, зайнятих тією ж милосердною справою, він був найзатятішим.

Так от, серед усіх бузувірів найжорстокішим був наш отець Педро. Він з’являвся то тут, то там, залишаючи на своєму шляху трупи ідолопоклонників, і врешті-решт заслужив прізвисько “Христового диявола”. Але якось його захопило в полон одне з племен отомі. Це плем’я відкололося від нас через свою прихильність до людських жертвопринесень, але іспанцям теж ще не підкорялося. І ось одного разу мені сповістили, що жерці племені хочуть принести в жертву Тескатліпоці християнського місіонера. Це сталося на чотирнадцятому році нашого правління в Місті Сосен.

Я негайно зібрався і з невеликим загоном попрямував до касика племені, сподіваючись, що мені вдасться переконати його відпустити священика. Хоча плем’я і вийшло з нашого союзу, ми з касиком зберігали видимість дружби.

Проте як я не поспішав, помста жерців випередила мене. Коли ми прибули в село, “Диявола Христового” вже вели до жертовного каменя перед встановленим на стовпі страхітливим ідолом, довкола якого стирчали кілки з черепами. Голий до пояса, із зв’язаними за спиною руками і розпатланою посивілою головою отець Педро йшов до місця страти, люто мотаючи час від часу головою, щоб відігнати москітів, що дзижчали над ним. Тонкі губи його бурмотіли слова молитви, а пронизливі очиці упивалися в обличчя його заклятих ворогів швидше із погрозою, аніж із благанням про пощаду.

Я вгледівся пильніше і лише тоді упізнав цього чоловіка. Раптом у моїй пам’яті спливло похмуре підземелля в Севільї, чарівна молода жінка в савані і одягнений в чорне священик, який