Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

бій, а розправа! Зачаївшись на краю прірви серед агав і колючих чагарників, мої воїни стежили за просуванням ворога ущелиною, навіть не підозрюючи, що він може бути у них за спиною. їх захопили зненацька. Дехто навіть не встиг ухопити зброю. Сутичка була жорстокою і короткою.

Все це я збагнув надто пізно і кляв себе за те, що не передбачив такої можливості. Правду кажучи, я й на гадці не мав, що іспанці зуміють відшукати таємні стежки. Дурень! Я забув, що зрада робить можливим усе.

Розділ XXXIV
ОБЛОГА МІСТА СОСЕН

Бій було програно. З висоти тисячі футів над нами чулися переможні вигуки ворогів. Але я повинен був битися до кінця.

Я відвів своїх воїнів до найвужчого закруту ущелини, де жменька людей могла затримати на якийсь час просування цілого війська. Я відібрав п’ятдесят воїнів, а решті наказав бігти чимдуж до Міста Сосен і попередити гарнізон про небезпеку. У разі моєї загибелі я прохав передати Отомі скористатися всією своєю владою і захищати місто, намагаючись, якщо це буде можливо, схилити іспанців залишити життя собі, своєму сину і своєму народу.

Разом з воїнами я відіслав свого сина. Він благав мене дозволити йому залишитися, але, знаючи, що тут на нас чигає смерть, я відправив його до міста.

Побоюючись засідки, іспанці просувалися поволі і обережно. Побачивши за поворотом жалюгідну жменьку людей, що перегородили їм шлях, вони остаточно зупинилися. Іспанці були упевнені, що на них чекає ще якась пастка. Нікому навіть на думку не спадало, що такий маленький загін наважиться тримати оборону проти цілої армії!

У цьому місці ущелина звужувалася настільки, що одночасно проти нас могли виступити лише кілька людей. Встановити тут гармати теж було неможливо, і навіть мушкети майже нічим не допомагали іспанцям. До того ж суцільне каміння під ногами примусило їх злізти з коней — тут можна було атакувати тільки врукопаш. Ми одчайдушно билися, але іспанці навально примушували нас задкувати. Вістрями своїх довгих списів вони поступово витіснили моїх воїнів з ущелини, а за нею уже виднілося Місто Сосен.

Продовжувати бій на відкритій місцевості було безглуздо. Ми могли вибирати тільки між загибеллю і втечею і заради порятунку наших близьких вибрали останнє.

Як зацьковані олені, мчали ми видолинком, а іспанці гналися за нами, немов зграя собак. На щастя, дорога була нерівна, і коні іспанців не могли скакати щодуху, отож ми встигли благополучно досягти міської брами. З усієї моєї армії після бою вціліло п’ятсот людей, і ще приблизно стільки ж воїнів залишалося в самому місті.

Важкі ворота зачинилися вчасно: щойно їх устигли закласти масивними дубовими колодами, як до них наблизилися іспанці. Я випустив стрілу крізь щілину воріт у молодого красивого вершника, який мчав попереду всіх. Іспанець змахнув руками, як підкошений осів на на круп свого коня і знерухомів.

Це примусило вершників відступити, але потім один із них знову підскочив до воріт, розмахуючи білою ганчіркою. То був пишний лицар у блискучому обладунку. Щось знайоме промайнуло в його поставі і в тій недбалій спритності, з якою він правив конем. Зупинившись перед брамою, іспанець підняв забрало і заговорив.

Я упізнав його відразу! Переді мною був мій давній ворог де Гарсіа, про якого я нічого не чув упродовж багатьох років. Життя наклало на нього свій відбиток, тепер йому на вигляд було років шістдесят, якщо не більше. У загостреній каштановій борідці рясно проглядала сивина, щоки запали; тільки погляд був такий само зіркий і проникливий, та вузький рот зміївся холодною усмішкою. Знову загроза болісної смерті нависла наді мною. Мені спало на думку, що це наша остання і вирішальна зустріч. І, як і раніше, доля була проти мене. Усього кілька хвилин тому, поклавши останню стрілу на тятиву, я на мить завагався — в кого стріляти — у молодика чи в лицаря, що їхав за ним? І ось мій заклятий ворог стояв переді мною живісінький.

— Гей ви! — заволав де Гарсіа іспанською. — Я хочу говорити з вождем бунтівників отомі від імені капітана Берналя Діаса, нашого воєначальника!

Я піднявся на стіну і відповів:

— Говори, я той, хто тобі потрібен.

— Ти непогано володієш іспанською, — зауважив де Гарсіа, вдивляючись у мене з під насуплених брів. — Скажи, де ти опанував цю мову? Як твоє ім’я?

— Я навчився іспанської від доньї Луїси, яку ти колись знав, Хуан де Гарсіа. А моє ім’я — Томас Вінґфілд.

Де Гарсіа похитнувся в сідлі.

— Сто чортів! Я чув, що ти сховався у якомусь дикому племені, а я був в Іспанії, а коли повернувся, то вирішив, що ти вже здох. Адже спливло стільки часу! Але мені таланить! Досі ти завжди тікав від мене, зраднику, зате цього разу тобі не уникнути моїх рук.

— Знаю, Хуане де Гарсіа. Проте не хвалися наперед, бо ще невідомо, хто з нас виграє. Кажи, що тобі доручено!

Якусь мить він зволікав, і мені здалося, що тінь напівзабутого жаху знову промайнула в його очах. Але він швидко опанував себе. Підвівши голову, він заговорив зухвало:

— Слухай, Томасе Вінґфілде! Мені доручено передати тобі і твоїм недобитим собакам пропозицію від імені його величності віце-короля.

— Що за пропозиція? — запитав я.

— Досить великодушна як на таких злісних язичників і бунтівників, — відповів він, посміхаючись. — Здайтеся без жодних умов, і віце-король у своєму милосерді буде до вас справедливий. Проте, знайте наперед, що вам доведеться відповісти за вчинені вами злочини. Усі, хто брав участь у мерзенному вбивстві блаженної пам’яті святого отця Педро, будуть спалені живцем на багатті, а ті, хто дивився, як його вбивають, будуть осліплені. Для впокорення решти буде повішено кілька вождів отомі, з-поміж яких будеш і ти, кузене Вінґфілде, а заразом і жінку на ім’я Отомі, дочку