Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

— Куаутемок просив сказати тобі таке: “Я чув, що ти, брате мій, разом з моєю сестрою Отомі живеш на волі в горах отомі. А я — на жаль! — гину в темниці теулів, як поранений орел у клітці. Брате мій, благаю тебе, якщо це в твоїй владі, допоможи мені в ім’я нашої давньої дружби і всього, що ми вистраждали разом. Можливо,’ настане час, коли я знову правитиму Анауаком, і тоді ти займеш місце поряд зі мною”.

Я слухав, і серце моє обливалося кров’ю, бо я любив свого побратима Куаутемока так само, як люблю його й дотепер.

— Повертайся і постарайся передати Куаутемоку мою відповідь, — сказав я віснику. — Надії мало, але я зроблю все, що зможу. Хай чекає на мене в лісах Юкатану.

Дізнавшись про мою обіцянку, Отомі дуже засмутилася: вона вважала цю затію божевільною і говорила, що вона призведе лише до моєї загибелі. Але, оскільки обіцянка була вже дана, її потрібно було виконати, і Отомі не стала мене утримувати. Я зібрав загін з п’ятисот воїнів, і ми рушили в далеку, важку дорогу, розрахувавши усе так, щоб зустрітися з іспанцями в ущелинах Юкатану. В останню мить Отомі хотіла мене супроводжувати, проте я заборонив їй це робити, бо вона не мала права залишати свій народ і своїх дітей, і ми попрощалися, вперше відчувши гіркоту розлуки.

Я не стану описувати всю тяжкість нашого шляху. Два з половиною місяці пробиралися ми через гори і річки, через ліси і болота, поки, нарешті, не досягли величезного мертвого міста, покинутого його мешканцями багато поколінь тому. Місцеві індіанці називали його Паленке[89]. Це місто — одне з найдивовижніших міст, яке мені довелося побачити під час своїх мандрів. Воно майже заросло чагарниками та хащами, з-поміж дерев усюди, куди не кинь оком, височіли напівзруйновані мармурові палаци, поспіль вкриті різьбленням всередині і ззовні, теокалі, прикрашені скульптурними зображеннями, і потворні статуї богів, що посміхаються. Я часто розмірковував: який народ зумів спорудити цю столицю, які царі тут правили? Але минуле ревно береже свої таємниці. Відповісти на ці питання, можливо, вдасться лише тоді, коли який-небудь учений розгадає значення кам’яних символів і написів, що вкривали там згори донизу стіни багатьох будівель.

Ми сховалися в цьому мертвому місті, хоча мені знадобилося чимало зусиль переконати своїх воїнів йти за мною. Вони боялися потривожити душі численних городян, котрі мешкали колись тут, боялися згубної лихоманки, не кажучи вже про змій і хижаків, що чатували серед руїн. Проте я одержав відомості, що іспанці повинні пройти через болота між річкою і мертвим містом, і вирішив влаштувати засідку саме тут.

На восьмий день розвідники сповістили мені, що Кортес перетнув велику річку вище за течією і тепер продирається через ліси — болотами він був ситий досхочу. Ми спішно рушили до річки, щоб переправитися за ним услід, але тут хлинула така злива, яких не буває більше ніде на землі. Вона періщила цілу добу, так що зрештою нам довелося брести по коліна у воді, а коли ми досягли річки, то побачили перед собою неозорий ревучий потік. Для переправи через нього знадобилася б принаймні добряча рибальська барка.

Три дні ми простирчали при березі, страждаючи від лихоманки, браку харчів і надміру води, поки річка, нарешті, не увійшла в свої береги. Уранці нам вдалося її перетнути, втративши на переправі чотирьох воїнів.

Опинившись на протилежному березі, я наказав своїм людям сховатися в чагарях і очереті, а сам з шістьма воїнами рушив уперед, щоб натрапити на слід іспанців. Десь через годину ми натрапили на прорубану крізь гущавину просіку і обережно пішли нею. Незабаром ліс порідшав, і ми опинилися на галявині, де, мабуть, нещодавно стояв табір Кортеса. Тут лежав труп індіанця, загиблого від хвороби. Вугілля у багаттях ще не встигло вичахнути.

Ярдів за п’ятдесят від табору стояло могутнє дерево сейба, схоже на наш англійський дуб, тільки з більш м’якою деревиною і білою корою. Сейба досягає в обхваті розмірів сторічного дуба всього за двадцять років, а таких дерев, як це, я, правду кажучи, взагалі ніколи не бачив: з ним міг би зрівнятися лише грубезний “Дуб Кербі” та ще, можливо, “Король Шотландії”, який росте у Брумі, приході графства Норфолк.

На сейбі сиділа зграя шулік, і, підійшовши ближче, я зрозумів, що їх сюди привабило. На нижніх гілках, погойдуючись від легкого вітру, висіли тіла трьох чоловіків.

— Ось вони, сліди іспанців! — промовив я. — Подивимося, хто це. І ми підійшли ближче до крислатого дерева. Потривожений нами шуліка злетів з гілки. Чи то від помаху

його крил повішений повернувся до мене обличчям. Я поглянув на нього, відсахнувся, і зі стогоном упав на землю. Це був той, кого я шукав і хотів врятувати, мій друг і побратим, останній імператор Анауаку Куаутемок. Він був повішений, як злодій, у безлюдному похмурому лісі, і лише шуліки кружляли тут над його головою.

З прокляттям схопився я на рівні ноги і пронизав шуліку стрілою. З різким криком він упав, тріпочучи, до моїх ніг. Потім я наказав перерізати вірьовки. Ми опустили на землю тіла Куаутемока, касика Такуби і третього знатного ацтека, викопали під деревом глибоку могилу і поховали всіх трьох. Востаннє я попрощався з Куаутемоком під покровом сумної сейби; там він і покоїться вічним сном.

Анауак втратив свого вождя, рятувати не було кого і потрібно було повертатися. Але, перш ніж рушити в зворотний шлях, нам вдалося випадково