Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

Знову ми продиралися крізь чагарники. Свідомість моя пливла, я провалювався в чорну безодню. Іноді мені здавалося, що все це страшний сон, й уві сні я йшов по розпеченому залізу. Наче крізь туман, побачив я якихось людей з піднятими списами, Отомі, що бігла їм назустріч з простягнутими руками, і більше я нічого не пам’ятаю.

Я прокинувся в тьмяно освітленій печері. Наді мною схилилася Отомі, а трохи віддалік — якась людина підкидала сухі стебла агави у вогонь під киплячим горщиком.

— Де ми? — запитав я. — Що сталося?

— Ми врятовані, коханий, — відповіла Отомі. — Принаймні, на якийсь час ти в безпеці. Поїж, потім я все розкажу.

Вона принесла мені юшки, коржиків, і я жадібно накинувся на їжу. Коли голод мій трохи втамувався, Отомі заговорила.

— Ти пам’ятаєш, як тласкаланець кинувся за нами і як… я його позбулася?

— Пам’ятаю, хоча і не розумію, звідки у тебе взялися сили убити його.

— Мені дали їх любов і відчай, але я не хотіла б це згадувати. Жахливо… Я тільки тим і тішуся, що, мабуть, не убила його, а тільки оглушила. Потім ми кинулися тікати. Двоє його товаришів гналися по наших слідах. На той час у мене вже не було сил нести тебе. І тут я побачила, як із чагарів до нас кинулися щось із восьмеро озброєних воїнів. Це були люди мого племені, отомі, твої солдати. Вони стежили за іспанським табором і, побачивши іспанця, хотіли його убити. І вони мало не вбили тебе, бо я так задихалася, що не могла вимовити й слова. Нарешті мені вдалося пояснити їм, хто я, і в якому ти стані. Воїни зробили ноші і без відпочинку несли тебе двадцять ліг, усе далі в гори, поки ми не дісталися цього таємного притулку. Тут ти пролежав троє діб. Теулі шукали тебе скрізь, але не знайшли. Тільки вчора двоє з них з десятком тласкаланців пройшли за сто кроків від печери. Зараз нікого немає, і на якийсь час ми в безпеці. Коли тобі стане краще, ми рушимо звідси.

— Але куди? Ми тепер як птахи без гнізда, Отомі.

— Нам залишається тільки просити притулку в Місті Сосен або бігти за море. Вибір невеликий, чоловіче мій.

— Про море нічого і думати; тут якоряться лише іспанські кораблі. А як нас зустрінуть у Місті Сосен — не знаю. Адже ми розгромлені, і тисячі воїнів отомі загинули.

— Доведеться ризикнути, любий. В Анауаку є ще вірні серця, які зуміють захистити нас у цю годину скорботи. Ми ж із тобою пережили й не таке!

— У цій гірській печері я пролежав ще три дні. Четвертої ночі, коли мене вже можна було нести на ношах — ходити самостійно я почав тільки через кілька тижнів, — ми рушили в путь до Міста Сосен.

Чутки про наше прибуття рознеслися по всьому місту. Усюди юрмилися люди, мовчки проводжаючи нас поглядами, Зустрічали нас зовсім інакше, аніж рік тому. Тоді за нами йшла ціла армія, вірні воїни, музиканти, співаки, і шлях наш був усипаний квітами, а нині? Тепер ми були двома жалюгідними утікачами, що рятувалися від помсти теулів. Чотири воїни несли мене на ношах, Отомі йшла поряд, бо нести її було нікому, і жінки глузували з її одягу повії, — іншого дістати вона не змогла. Жителі міста проклинали нас, як винуватців свого лиха, і добре, що вони обмежувалися лише прокляттями!

Нарешті ми перетнули майдан, на який уже лягла тінь від теокалі, а коли наблизилися до прикрашеного статуями палацу, відразу впали сутінки, і стовп диму над священною горою Хака освітився зсередини, немов розпеченим полум’ям.

У палаці ми повечеряли при світлі смолоскипа сухими прісними коржиками, запиваючи їх водою, як жебраки. Потім лягли спати. Біль від ран заважав мені заснути, невдовзі я почув поряд плач Отомі. Гадаючи, що я сплю, вона тихо ридала. Навіть її гордий дух був зламаний. Дотепер вона так гірко не плакала ніколи, хіба що над тілом нашого первістка.

— Чом ти плачеш, Отомі? — запитав я нарешті.

— Я думала, ти спиш, — не одразу відгукнулася вона. — Інакше я б не виказала свого болю. О чоловіче, до чого тебе довели! На тебе дивляться, як на останню людину! А як нас зустріли?!

— Ти ж знаєш причину, жінко, — відповів я. — Скажи краще, що з нами зроблять твої отомі? Уб’ють? Видадуть теулям?

— Завтра дізнаємось. Але живою я не дамся.

— І я теж. Але чи є хоча б надія?

— Так, коханий, надія є. Зараз отомі пригнічені і пам’ятають лише про те, що ми повели на смерть їхніх кращих воїнів. Проте у них добрі мужні серця, і якщо я зумію їх розворушити, усе, може, залагодиться. Нам треба зібрати усю свою мужність. Спи, чоловіче мій, а мені треба все обмислити!

Я заснув і на ранок прокинувся, освіжений відпочинком і підбадьорений сяйвом дня.

Сонце вже підбилося височенько, і Отомі не гаяла часу даремно. Вона добилася, щоб нам дали пристойну їжу та одяг. Потім вона покликала кількох вірних їй людей і розіслала їх по місту, щоб вони сповістили всіх про те, що опівдні принцеса Отомі говоритиме з народом зі сходів палацу. Вона чудово знала, що душу натовпу зворушити набагато легше, аніж задубілі серця старійшин.

— Ти гадаєш, народ збереться? — запитав я.

— Не бійся, — відповіла Отомі. — їх приведе бажання побачити тих, хто пережив облогу, і дізнатися правду з перших вуст. Звичайно, прийдуть і ті, хто жадає помсти.

Отомі мала рацію. Ополудні майдан Міста Сосен аж вирував.

Отомі прикрасила своє хвилясте волосся