Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард
— Атож, і на очах мого чоловіка! Хіба дочка Монтесуми краща за імператора Анауаку? Якщо їх не зупиняє те, що я жінка, хіба їх утримає мій високий сан?
— Кортес нічого про це не знає, присягаюся! — вигукнула Марина. — А решту його примусили зробити солдати! Вони бунтують і кричать, що він украв скарби, яких Кортес сам ніколи не бачив. Але в цьому злочині він не винен! Він не знає…
— Тоді нехай запитає у Сарседи, свого підручного.
— Обіцяю, я зроблю усе, що можу, щоб помститися за це Сарседі. Але часу обмаль, принцесо. Я прийшла сюди з відома Кортеса, щоб спробувати вивідати у твого чоловіка таємницю скарбів Монтесуми. Але заради нашої з ним дружби я готова обманути Кортеса і допомогти вам обом утекти. Ти відкидаєш мою допомогу?
Отомі промовчала. Тоді заговорив я:
— Ні, Марино, мені зовсім не хочеться померти в петлі, як якомусь злодію. Але як звідси вирватись?
— Надії, чесно кажучи, мало, та якщо ви виберетеся з в’язниці переодягнутими, може, вам вдасться сховатися. До світанку у таборі навряд чи хто прокинеться, всі перепилися. Поглянь, теулю, я принесла тобі одяг іспанського солдата. У темряві ніхто не додивиться. Для принцеси, твоєї дружини, я дістала іншу одіж. Мені соромно її пропонувати, але це єдине, у чому жінка може вільно ходити по табору вночі. Окрім того, я принесла тобі меча, який у тебе відібрали.
Марина розв’язала свій вузол і вийняла з нього одяг і меч. Затим подала жіноче плаття Отомі. Я побачив жовто-червону сукню, яку носять тільки певні жінки, що супроводжують війська. Отомі аж відскочила.
— Жінко, ти принесла мені своє власне плаття, — промовила вона спокійно, але з таким презирством, з такою гордістю, що навіть я, звиклий до людей її племені, був уражений. — Ти помилилася. Принаймні, я його не вдягну.
— О, це вже занадто! — пробурмотіла Марина, втрачаючи терпець і марно намагаючись приховати злі сльози. — Прощавайте, я йду.
Я поспішив утрутитися:
— Пробач, Марино! Це горе примусило Отомі так говорити! Бажання втекти росло в мені з кожною хвилиною. Обернувшись до Отомі, я сказав:
— Прошу тебе, будь зичливою, дружино, хоча б заради мене. Марина — наша остання надія.
— Краще б вона дала нам померти спокійно! Добре, заради тебе я вберуся в лахи повії. Але як ми виберемося звідси? Хто відчинить нам двері, хто прибере варту? І навіть якщо нас не помітять, чи зможеш ти йти?
— Двері не відчиняться, принцесо, — відповіла Марина, — той, хто мене впустив, чекає зовні, щоб замкнути їх, коли я вийду. Але варти нічого боятися, вірте мені. Дивися, теулю, ґрати на вікні дерев’яні, твій меч швидко з ними впорається. А якщо вас помітять, прикинься п’яним солдатом, якого жінка веде до закутку. Що буде опісля — я сама не знаю. Знаю тільки, що заради вас обох я ризикую життям. Якщо дізнаються, що я вам допомогла втекти, мені буде нелегко вгамувати гнів Кортеса. Війна скінчилася, слава Богу, але — на жаль! — тепер я йому вже не так потрібна, як раніше.
— Я трохи можу стрибати на правій нозі, — сказав я. — Щодо решти — доведеться покластися на Боже провидіння. Гірше, ніж зараз, нам все одно не буде.
— Прощавай, теулю, більше мені не можна затримуватися.
Я зробила все, що могла. Хай твоя щаслива зірка допоможе тобі зникнути неушкодженим. Якщо ми ніколи більше не зустрінемося, прошу тебе, теулю, не думай хоч ти про мене погано, бо в світі і без того чимало людей, які мене проклинають.
— Прощавай, Марино, — відповів я, і вона пішла.
Ми чули, як двері зачинилися за нею, і голоси людей, що відносили її паланкін, віддалилися. Потім усе стихло. Отомі ще якийсь час прислухалася біля вікна, але здавалося, вся варта пішла, чому і куди — я досі не знаю. Здалеку лунали тільки хмільні голоси солдатів.
— Отже — до діла! — сказав я Отомі.
— Як хочеш, чоловіче, але я не вірю цій жінці. Зрадниця зрадить і нас. Насамкінець тепер у тебе є меч, і ти зумієш ним скористатися.
— Про що тут говорити? — заперечив я. — В житті немає нічого страшнішого за тортури і смерть, а на нас чекає й те й інше. Чого ж нам ще страхатися?
Я сів на табурет і, користуючись тим, що руки мої залишилися сильні і неушкоджені, узявся вирубувати гострим мечем дерев’яні лозини ґрат, аж поки не зробив отвір, через який можна було вилізти. За весь цей час ніхто поблизу не з’явився. Потім Отомі допомогла мені одягтися в принесений Мариною мундир іспанського солдата — сам я не зміг би з цим упоратися. Важко уявити, яких мук зазнав я, влазячи у цей клятий одяг, а особливо взуваючи іспанські чоботи на свої знівечені ноги. Я ледве не непритомнів від жахливого болю. Нарешті сяк-так одягнувшись, я став чекати Отомі, для якої її ганебний наряд, як і для більшості індіанок, був страшніший за смерть.
Але з переодяганням покінчили. Отомі манірно пройшлася перед і мною і запитала з дикою глузливою посмішкою:
— Ну як, солдатику, чи гарна я? Ах, яка краля!..
— Припини! — обірвав я її. — Яка різниця, у що ми вдягнені, якщо йдеться про життя?
— Велика, чоловіче. Але тобі, чужоземцю, цього не збагнути! Я пролізу у вікно першою і чекатиму на тебе. Якщо ти не зможеш піти за мною, я повернуся, і ми покінчимо з цим маскарадом.
Отомі швидко прослизнула в отвір — вона була сильна і гнучка, немов кішка. Піднявшись на табурет, я силкувався зробити те ж саме, але застряг і повис, як дохла кішка. Нарешті Отомі над силу висмикнула мене назовні, і ми обоє впали на землю. Я застогнав. Отомі допомогла підвестися, і ми озирнулися. Навколо не було нікого; навіть п’яні крики у