Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

— На що ти скаржишся, друже? — сказав він незворушно. — Я теж не на своєму ложі відпочиваю, проте мовчу! Дивися на мене, друже, і не виказуй своїх страждань.

Я почув, як заскрипіло перо: писар записав його слова. У цю мить Куаутемок повернув голову і побачив мене. Його обличчя почорніло від болю, але коли він заговорив до мене, я почув той-таки неквапливий, чіткий голос, який стільки разів чув досі на великій нараді.

— На жаль, ти теж тут, друже мій теулю? — сказав Куаутемок. — Я сподівався, що тебе вони пощадять. Тепер ти бачиш, що значить вірити іспанцям. їхній вождь присягнувся поводитися зі мною з повагою, ось він і віддає мені шану вугіллям і розжареними кліщами. Вони думають, що ми заховали скарби, і намагаються вирвати у нас цю таємницю. Але ж ти знаєш, теулю, що це неправда. Якби у нас були скарби, хіба б ми не віддали їх самі нашим переможцям, божественним синам Кецалькоатля? Ти знаєш, що у нас не залишилося нічого, окрім руїн наших міст і праху наших близьких.

— Мовчи, собако! — увірвав його один з катів і садонув в обличчя. Але я вже збагнув усе і в глибині душі присягнувся, що швидше сконаю, аніж видам таємницю свого побратима. Заховавши від ненажерних іспанців скарб, Куаутемок хоч цим міг здобути над ними перемогу. Ні, я не зраджу його в останньому герці!

Але де Гарсіа дав знак, тласкаланці схопили мене і прив’язали до третього крісла. Потім він схилився до мого вуха і заговорив по-іспанськи:

— Шляхи господні несповідимі, кузене Вінґфілде. Ти гасав за мною по всьому світу, ми зустрічалися, і кожного разу це було тобі не на користь. Я думав, що впораюся з тобою на кораблі з рабами, я сподівався, що акули зжеруть тебе у морі, але ти як в’юн якось завжди вислизав від мене, і скажу по правді, це мені неабияк набридло. Але я ні про що не шкодую. Тепер я знаю, що тобі випав сьогоднішній день. Цього разу ти від мене не втечеш, і я сподіваюся, що ти проведеш у цій приємній компанії кілька днів, перш ніж ми розлучимося назавжди. Я буду з тобою ввічливий. Вибирай сам, з чого почати. На жаль, вибір не такий багатий, як хотілося б, свята інквізиція ще не прибула сюди зі своїми дарами, але я зібрав усе, що міг. Ці дикуни нічого не тямлять у цій справі: у них вистачило уяви тільки на розпечене вугілля. У мене, як бачиш, більше фантазії, — де Гарсіа показав на різні знаряддя тортур. — Отже, що тобі більше подобається?

Я не відповів, поклавши собі мовчати, що б зі мною не чинили.

— Зараз подумаємо, подумаємо, — продовжував де Гарсіа, смикаючи свою борідку. — Гей, раби, сюди!

Я не хочу описувати тих страхітливих страждань, щоб не викликати жах у душі того, кому доведеться прочитати мою історію. Досить сказати, що цей диявол за допомогою тласкаланців мордував мене понад дві години. Він перепробував на мені всі тортури, які тільки міг придумати, виявивши в цій справі невичерпну винахідливість. Коли я час від часу непритомнів, мене негайно приводили до тями відрами холодної води і горілкою, яку силоміць лили мені в горлянку. Але я з гордістю можу сказати, що упродовж цього часу кати не почули жодного стогону чи слова.

Нарешті де Гарсіа вибився з сил і, обізвавши мене упертою англійською свинею, припинив тортури. У цю мить до залитої кров’ю кімнати увійшов Кортес, а за ним — Марина.

— Як справи? — спокійно запитав Кортес, хоча обличчя його пополотніло при цій страхітливій картині.

— Касик Такуби признався, що золото заховане у нього в саду, — відповів писар, заглянувши в свої папери. — Двоє інших мовчать, генерале.

Кортес пробурмотів стиха:

— Які люди! Справді залізні… — Потім голосно наказав: — Завтра віднесіть касика в сад, про який він говорив; хай покаже, де закопане золото. А цим двом дайте спокій на сьогодні. Можливо, за ніч вони напоумляться. Сподіваюся на це, заради їхнього ж блага!

Кортес відійшов у дальній куток і почав радитися з Сарседою та іншими катами. Поруч зі мною і Куаутемоком залишилася лише Марина. Якийсь час вона дивилася на принца із неприхованим жахом, потім дивний вогник спалахнув у її прекрасних очах, і вона тихо заговорила до нього по-ацтекськи:

— Пам’ятаєш, Куаутемоку, як ти одного разу відштовхнув мене там, у Табаско? Я сказала, що дійду до вершин без твоєї допомоги. Бачиш, усе збулося, а до чого ти дійшов? Скажи, чи не хотів би ти повернути той далекий день, Куаутемоку? Мені жаль тебе, хоча багато жінок на моєму місці тільки зловтішалися б твоїм приниженням.

— Жінко, — відповів принц хрипким голосом, — ти зрадила свою батьківщину, принизила мене і довела до тортур. Атож, якби не ти, мабуть, усе було б інакше. Так, я шкодую — про те, що не убив тебе відразу. Але хай буде душа твоя проклята навіки, а ти зазнаєш іще за життя ще страшнішої зради і приниження! Твоє пророцтво справдилося, жінко. Але й моє справдиться!

Марина сполотніла, почувши це і відвернулася і якийсь час не могла спромогтися на слово. Але погляд її впав на мене, і сльози закапали з очей.

— О друже мій, — пробурмотіла вона, — бідолашний…

— Не треба лити сліз, Марино, — озвався я ацтекською. — Це як мертвому припарка. Краще допоможи мені вирватися!

— О, якби я могла! — вигукнула вона, затуливши обличчя і вибігла з кімнати. Кортес вийшов слідом за нею.

До нас знову наблизилися іспанці. Вони підняли Куаутемока і непритомного касика Такуби і винесли, бо ті не могли йти.

— Прощавай, теулю! — устиг шепнути мені Куаутемок. — Ти благородна людина, справжній син Кецалькоатля. Хай винагородять тебе боги за все, що ти вистраждав заради мене і мого народу, бо я винагородити