Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

Марина сумно подивилася на мене, немов кажучи: “Я зробила, що могла”.

Але почулися кроки, і невдовзі переді мною стояв де Гарсіа. Час і випробування майже не змінили його; срібні нитки в гострій борідці і кучерявому волоссі тільки додали шляхетності гордій поставі мого недруга. Коли цей смаглявий іспанський красень у пишному одязі, прикрашеному золотими ланцюжками, схилив голову у поклоні перед Кортесом, я був змушений визнати, що ще жодного разу не зустрічав такого блискучого кавалера, чия приваблива зовнішність так майстерно маскувала найчорніше серце. Але я-то знав, що це за птах, і побачивши його, аж скипів люттю. А коли я подумав про своє безсилля і про те, що йому зараз доручать, я заскреготів зубами і прокляв день свого народження. Що стосується де Гарсіа, то він зиркнув у мій бік із жорстокою усмішкою і звернувся до Кортеса:

— Ви мене звали, генерале?

— Так, друже, — кивнув Кортес. — Ви знаєте цього зрадника?

— Навіть дуже добре, генерале. Він тричі намагався мене убити.

— Ну що ж, це йому не вдалося, а зараз настав ваш час, Сарседо. До речі, він говорить, що у вас із ним ворожнеча. В чому там річ?

Де Гарсіа завагався, посмикуючи свою загострену борідку, потім відповів:

— Мені б не хотілося розповідати, бо ця історія викликає в мене біль і каяття, але все-таки я її розкажу, щоб ви не думали про мене гірше, ніж я того заслуговую. У цієї людини є причини ставитися до мене недоброзичливо. Буду відвертий. Коли я був молодший і поринув у шал юності, я зустрівся в Англії з його матір’ю, красунею-іспанкою, яка з примусу вийшла заміж за батька цієї людини, сільського недоріку, який до того ж її катував. Коротше кажучи, пані полюбила мене, і я убив її чоловіка на дуелі. От чому цей зрадник так мене ненавидить.

Поки він говорив, я думав, моє серце спопеліє від люті. До всіх своїх злочинів де Гарсіа додав ще один: він заплямував честь моєї покійної матері!

— Ти брешеш, убивце! — вигукнув я, марно намагаючись розірвати пута, якими був зв’язаний. — Ти брешеш!

— Генерале, прошу захистити мене від подібних образ, — ядуче вимовив де Гарсіа. — Якби полонений був гідний дуелі, я попрохав би вас розв’язати його на якийсь час, але я не бажаю поганити свій меч. Мені дорога моя честь.

— Якщо ти посмієш ще раз образити іспанського дворянина, — холодно сказав Кортес, — у тебе вирвуть розпеченими кліщами твій підлий язик, проклятий єретику! А вам, Сарседо, я дякую за відвертість. Якщо у вас на душі немає інших гріхів, окрім цієї любовної історії, я гадаю, наш добрий капелан Ольмедо позбавить вас від полум’я чистилища. Але ми даремно марнуємо час. Ця людина знає таємницю скарбів Куаутемока і Монтесуми. Якщо Куаутемок і його наближені нічого не скажуть, то цього язичника можна примусити заговорити. Тільки індіанці здатні знести всі тортури без жодного слова, а йому вони швидко розв’яжуть язика! Доручаю його вам, Сарседо. Спочатку хай мучитиметься разом з іншими, а якщо він виявиться незговірливим, відділіть дурня від інших. Вибір засобів за вами.

— Вибачте, генерале, але це заняття не для іспанського дворянина. Я звик карати своїх ворогів мечем, а не рвати їх кліщами, — заперечив де Гарсіа, але я вловив у його лицемірному тоні злорадну нотку.

— Знаю, друже, — відповів Кортес. — Але що вдієш? Мені самому це не подобається, проте іншого виходу немає. Золото! Мати Божа, солдати вже волають, що я його вкрав. Прокляті індіанці навряд чи зронять хоч слово навіть під тортурами. А ця людина знає все, і я навмисне віддаю його вам, бо ви знаєте, які злочини він вчинив. Не давайте йому пощади! Пам’ятайте — він повинен заговорити!

— Ви наказуєте, Кортесе, і, хоча це мені не до душі, я підкоряюся. Але з однією умовою: віддайте наказ письмово.

— Наказ вам вручать негайно, — відповів Кортес. — А поки що відправте полоненого у в’язницю, де він сидів. Усе вже готово. Там він зустріне своїх друзів…

Мене повели назад до моєї темниці.

Мене помістили в маленьку вартівню, де спочивала варта. Тут, задихаючись від жаху і люті, я лежав якийсь час зі зв’язаними руками і ногами. Два солдати з оголеними мечами не зводили з мене очей. Через стіну доносилися глухі звуки ударів, супроводжувані зойками.

Але двері відчинилися, до вартівні ввійшло двоє тласкаланців, люті на вигляд і, схопивши мене за волосся і за вуха, грубо поволокли до середини. Я почув, як один іспанець сказав, звертаючись до іншого:

— Бідолаха! Святотатець він чи ні, мені його шкода. Клята служба!

Потім двері за нами зачинилися, і я опинився в камері тортур. Кімната була затемнена; на віконних ґратах висіла якась ганчірка, і лише вогонь жаровень освітлював стіни примарними відблисками. При світлі цих відблисків я прагнув роздивитися обстановку.

Посеред кімнати стояли три грубо сколочені дерев’яні крісла. Одне було порожнє, а в двох інших сиділи імператор ацтеків Куаутемок і мій старий знайомий, касик Такуби. Вони були прив’язані до крісел, а під ногами у них стояли жаровні з палаючим вугіллям. Позаду крісел примостився писар із папером і чорнильницею. Навкруги полонених метушилися зайняті своєю моторошною справою тласкаланці, на яких погейкували два іспанські солдати.

Перед третім порожнім кріслом стояв ще один іспанець із відстороненим виглядом. Це був де Гарсіа.

Але один із тласкаланців схопив босу ногу правителя Такуби і всунув її до жаровні. На кілька митей запала мертва тиша, потім касик Такуби глухо