Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард
Добре хоч жінкам дозволяли вільно ходити табором, і Отомі, як і більшість індіанок, чудово орієнтувалася в темряві.
— Підемо до південних воріт, — прошепотіла вона, — може, їх не охороняють. Принаймні, цю дорогу я знаю.
Ми рушили вперед. Я сяк-так стрибав на одній нозі, спираючись на плече Отомі. Насилу ми здолали ярдів триста, але тут удача відвернулася від нас. За рогом якогось будинку, ми упритул зіткнулися з трьома солдатами, що поверталися після нічної пиятики.
— Гей, хто тут? — заволав котрийсь. — Як тебе звуть, друже?
— На добраніч, друзяко! — відповів я іспанською хрипким голосом п’яниці.
— Ти хочеш сказати — доброго ранку? — реготнув солдат, бо вже світало. — Я щось тебе не знаю, хоча пика твоя мені знайома. Чи не зустрічалися ми в бою?
— Нащо тобі моє ім’я! — пихато відповів я, погойдуючись туди-сюди. — Не дай Боже, прочує мій капітан, — тоді усім нам перепаде на горіхи. Він у нас суворий. Дай руку, дівко, пора в ліжечко! Бачиш, сонце вже встає!
Солдати розреготалися. Один із них учепився за рукав Отомі:
— Кинь цього п’яного дурня, красуне, пішли з нами!
Але Отомі блиснула таким лютим поглядом, що іспанець аж сахнувся, а ми поплентали далі.
Коли ми сховалися за рогом, сили мене полишили, і я впав на землю, як сніп, від нестерпного болю. Отомі спробувала мене підвести.
— Вставай, коханий! — благала вона. — Треба йти, бо ми загинемо. З болісним стогоном я підвівся на ноги. Ціною яких страждань
дісталися ми південних воріт — неможливо передати. Але, нарешті, ось і ворота, і біля них жодного солдата. Тільки троє тласкаланців дрімали біля маленького багаття, завернувшись з головою в свої плащі-ковдри.
— Відкривайте ворота, собаки! — пихато зажадав я. Побачивши перед собою іспанського солдата, один з тласкаланців підхопився на ноги, потім запитав:
— Чого? Хто наказав?
Я не бачив його закутаного обличчя, але голос здався мені знайомим, і страх охопив мене. Проте треба було грати далі.
— Чого? А того, що я хочу проспатися на травичці, доки не протверезію. Хто наказав? Я наказав, черговий офіцер! Хутко, бо я накажу тебе шмагати доти, поки ти не відучишся ставити безглузді питання. Чуєш?
Тласкаланець завагався.
— Може, розбудити теулів? — смикнув він рукав товариша.
— Не треба, — відповів той. — Пан Сарседа втомився і наказав його даремно не турбувати.
Я аж затремтів: у вартівні був де Гарсіа! Що, коли він уже прокинувся? На довершення я упізнав, нарешті, голос тласкаланця, — це був один із моїх мучителів. Хоч би він не побачив мого обличчя! Кат напевно упізнає свою жертву.
Заціпенівши від жаху, я не міг вимовити жодного слова, і якби не Отомі, тут би всьому й кінець.
— Вставай, ледащо, вставай! — тягла мене Отомі з робленим сміхом. — Якщо хочеш спати, почекай, поки ми знайдемо якесь затишне кубельце під кущем!
Тласкаланець реготнув і поспішив їй на допомогу. Наступної миті я, підстрибуючи, рушив далі, але, озирнувшись, побачив, що вартовий роззявив рота, немов не вірячи своїм очам.
— Він упізнав мене, — шепнув я Отомі. — Зараз він схаменеться і побіжить за нами.
— Швидше, швидше, — благала вона. — Он за тим поворотом хащі агав. Там ми сховаємося.
— Не можу! Сил немає, — прохрипів я і осів на землю.
Отомі ледве встигла мене підхопити. І раптом, напруживши всі сили, вона підняла мене на руки і понесла, немов мати дитину, притискаючи до своїх грудей. Любов і відчай допомогли їй пронести мене так кроків п’ятдесят до кущів агав, але тут ми обоє впали додолу.
Через мить з’явився тласкаланець із гострим дрючком.
— Все, кінець, — прохрипів я. — Він іде сюди.
Замість відповіді Отомі вихопила мій меч з піхов і сунула його в траву.
— А зараз заплющ очі, — шепнула вона. — Удай, що спиш. Це наша остання надія.
Я прикинувся сплячим. Мені було чутно, як під чобітьми тласкаланця тріщали кущі. Ще мить — і він уже стояв наді мною.
— Чого тобі треба? — запитала Отомі. — Ти що, не бачиш — він спить?
— Я маю роздивитися його обличчя, жінко, — відповів тласкаланець. — О, боги, я так і думав! Це той самий теуль, з яким ми вчора панькалися. Він утік!
— Ти збожеволів! — розсміялася Отомі. — Якщо він і втік, то тільки від п’яної бійки і випивки.
— Ти брешеш, жінко, або просто нічого не чула. Ця людина знає таємницю скарбів Монтесуми. За нього дадуть царську винагороду!
І тласкаланець змахнув палицею.
— Стривай, навіщо ж тоді його вбивати? Я, звичайно, нічого не знаю. Бери його, якщо хочеш. Мені цей п’яний дурень давно набрид.
— Справді! Вбивати його безглуздо. Краще я приведу його живим до пана Сарседи, за це він мене і похвалить і винагородить. Гей, допоможи мені!
— Порайся сам, — сердито відповіла Отомі. — Тільки спочатку понишпор у нього в кишенях: може, там знайдеться чим поживитися нам обом?
— І то правда, — промовив тласкаланець, став переді мною на коліна і почав вивертати мої кишені.
Отомі стояла над ним. Раптом я побачив, як спотворилося її обличчя і в очах зблиснуло жахне полум’я, таке ж саме, як у жерців, що приносять жертву. Вона блискавично вихопила меч з трави і з розмаху обрушила його на потилицю тласкаланця.
Він упав без звуку. Отомі не зводила з убитого страшного погляду.
— Уставай, поки інші не спохопилися! Ти повинен
