Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард
Так я сказав йому, і мої слова, хоча ніхто мені їх не втовкмачував і я говорив просто в пориві гніву, виявилися пророчими. На місці жертовників у Мехіко сьогодні підноситься церква.
— Ти дуже необережний, брате, — промовив у відповідь Куаутемок. Він здавався спокійним, але було видно, що моє похмуре пророцтво його стривожило. — Повторюю, ти дуже необережний. Якщо хто-небудь почує твої слова, ти знову зустрінешся з жерцями, і тоді ніщо тебе не врятує — ні твої заслуги в бою і перед радою, ні твоя втеча з жертовного вівтаря. І потім, що ми такого зробили християнському Богу? Адже твої білі єдиновірці так само ганьблять наших богів! Але годі про це! Прошу тебе, брате, якщо ти дорожиш моєю любов’ю, більше не повторюй таких пророцтв, щоб не накликати біду. Скажи краще, ти справді думаєш, що теулі повернуться?
— Ох, Куаутемоку, це ясно, як білий день. Ви тримали Кортеса в своїх руках і упустили його. Невже ти думаєш, що така людина складе зброю і покірливо кане у морок ганьби? Не мине й року, як іспанці знову стоятимуть біля воріт Теночтітлана.
Куаутемок підвівся і вийшов, не зронивши більше ні слова. Я бачив, що на серці у нього було тяжко.
Наступного ранку після цієї розмови я почувався майже здоровим. Куаутемок знову відвідав мене і сказав, що імператор Куїтлауак повелів йому і мені завершити одну важливу справу, що вимагає цілковитої секретності. Йшлося про цінності, що їх відняли в іспанців у “Ніч печалі”, та інші незліченні багатства з таємних сховищ імперії. Мені і Куаутемоку було доручено надійно заховати всі ці скарби.
Коли стемніло, ми з Куаутемоком та іншими вельможними ацтеками вирушили до пристані, де на нас чекало десять великих човнів, ущерть заповнених багажем. Усього під орудою Куаутемока було щось із тридцятеро людей. Сподіваючись, що нас ніхто не бачив, ми сіли в човни — по троє в кожен — і понад дві години веслували упоперек озера Тескоко, поки не пристали до протилежного берега в тому місці, де у Куаутемока були обширні володіння. Тут ми зійшли на берег і вивантажили наші човни.
У наших руках опинилися великі глиняні вази і мішки із золотом, коштовним камінням та ювелірними прикрасами, окрім того, усілякі цінні предмети і з-поміж них — відлита з масивного золота голова Монтесуми, така важка, що ми з Куаутемоком ледве її підняли. Що ж до глиняних ваз — наскільки пам’ятаю, їх було сімнадцять штук, — кожну насилу перетягували на ношах з весел шестеро людей.
Увесь цей безцінний вантаж ми поступово перенесли на вершину пагорба поблизу озера і поклали біля входу в прямовисну шахту на купу викопаної землі. Коли в човнах нічого не залишилося, Куаутемок торкнув за плече мене і ще одного високородного ацтека, чия мати була тласкаланкою. Він запитав, чи не хочемо ми спуститися разом з ним до шахти, щоб допомогти йому вкласти скарби.
— Охоче, — відповів я, бо мені хотілося побачити підземелля.
Проте ацтек забарився і, тільки подолавши нерішучість, згодився піти разом з нами собі на лихо.
Куаутемок узяв смолоскипи, і його спустили вниз. Потім настала моя черга. Немов павук на павутині, висів я на мотузку, опускаючись дедалі нижче і нижче: шахта виявилася дуже глибокою. Нарешті я досяг дна і опинився поряд з Куаутемоком. При світлі смолоскипа, який він тримав в руці, я побачив викладений на стіні шахти на висоту людського зросту карниз із сухої глиняної цегли. На ньому стояла притулена до стіни величезна кам’яна плита із викарбуваними ацтекськими письменами-малюнками, які нині я розумію легко. У написі мовилося про те, що в перший рік правління Куїтлауака, імператора Анауаку, тут поховані скарби його країни; далі йшло страхітливе прокляття, що загрожувало тому, хто на них спокуситься. Позаду нас у кутку шахти відкривався горизонтальний хід завдовжки з десять кроків і досить високий — по ньому можна було йти, не нагинаючись. Він закінчувався печерою приблизно завбільшки як ця кімната, де я сьогодні пишу. Біля самого входу в печеру був приготований вапняний розчин і штабелі цегли, що нагадали мені штабелі каміння в севільському підземеллі, де була замурована живцем Ізабелла де Сигуенса.
— Хто вирив цю печеру? — запитав я.
— Ті, хто не знали, що вони риють, — відповів Куаутемок. — А, ось і наш помічник! Прошу тебе, брате, нічому не дивуйся і пам’ятай, — якщо я так чиню, значить, у мене є на те причини…
Перш ніж я устиг що-небудь запитати, знатний ацтек опинився поруч із нами. Потім згори почали спускати мішки і глиняні вази. Ми з ацтеком перекочували вантаж проходом печери точнісінько так, як у нас в Англії перекочують бочки з елем. Так ми трудилися години дві з гаком, поки не розмістили всі скарби. Останній мішок розірвався, коли його спускали, і на нас хлинув цілий дощ коштовного каміння. Велике намисто зі смарагдів неймовірної краси впало мені на голову і повисло, зачепившись за плече.
— Візьми його собі на згадку про цю ніч! — розсміявся Куаутемок, і я з радістю заховав безцінний дар на грудях. Це намисто досі у мене. Саме з нього я зняв той смарагд, один з найменших, який подарував нашій королеві Єлизаветі. Упродовж тривалого часу його носила Отомі, отож я хочу, щоб намисто поховали разом зі мною. Знавці казали, що йому немає ціни, але що мені до того! Скільки б воно не коштувало, намисто буде поховане в моїй могилі на дитчингемському цвинтарі, і горе тому, хто замислить забрати цю коштовність! Його уразить прокляття, накреслене на стінах, що приховують скарби ацтеків.
Закінчивши роботу, ми вийшли з печери в підземний хід і почали закладати печеру стіною з цегли. Коли кладка досягла висоти двох-трьох футів, Куаутемок попросив мене підняти смолоскип вище. Принц гукнув нашого супутника-ацтека.
— Чи знаєш ти, друже, яка доля чекає на викритого зрадника? — заговорив Куаутемок, вивільняючи з ремінної петлі свою бойову палицю з обсидіановими
