Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард
Жрець виступив наперед і урочисто прорік:
— Я, теуль, присягаюся у вірності народу Анауаку і його законним правителям. Присягаюся битися з усіма його ворогами, аж до їх винищення. Присягаюся бути вірним чоловіком Отомі, принцеси народу отомі, дочки Монтесуми, до кінця її днів. Присягаюся не намагатися втекти з цієї країни. Присягаюся забути про батька і матір і про землю, на якій народився, заради цієї землі, що стала мені новою батьківщиною. І хай буде клятва моя непорушна, поки з жерла Попокатепетля вивергається дим і полум’я, поки наші вожді царюють у Теночтітлані, поки наші жерці приносять жертви на вівтарях богів і поки існує народ Анауаку.
— Чи присягаєшся ти у цьому? — виголосив жрець. І мені довелося відповісти:
— Присягаюся у всьому.
Багато що в цій клятві мені зовсім не подобалося, нічого не вдієш. Коли я присягнув, Куаутемок наблизився і обійняв мене:
— Вітаю тебе, теулю, брате мій по крові і духу! — сказав він. — Тепер ти один із нас, і ми чекаємо від тебе поради і допомоги. Сідай зі мною поряд.
Я недовірливо поглянув на Куїтлауака, але той відповів мені з ласкавою усмішкою:
— Теулю, доля твоя вирішена. Ми тебе прийняли, і ти дав велику клятву братства і вірності. Забудь же про все, що було сказане, бо чаша схилилася на твій бік. Відтепер як чоловік Отомі — ти вождь серед вождів, наділений багатством і владою, і можеш по праву сидіти на нашій раді поряд зі своїм братом Куаутемоком.
Я зайняв вказане мені місце, і Отомі пішла. Куїтлауак повернувся до насущних державних справ.
Він говорив поволі, і голос його раз у раз уривався від горя. Він говорив про страшні біди, що обрушилися на країну, про загибель тисяч найхоробріших ацтеків, про наругу над богами Анауаку. Становище було відчайдушне.
— Що робити? — питав Куїтлауак. — Монтесума вмирає полоненим у таборі теулів, а тим часом вогонь, який він сам роздмухав, пожирає країну. Всі зусилля наші розбиваються об залізну міць цих білих дияволів, озброєних незрозумілою і страшною зброєю. На що сподіватися, коли боги повалені, коли їхні вівтарі залиті кров’ю жерців, коли оракули мовчать або пророкують загибель? Серед нас знаходиться новий член ради, досвідчений у військових справах і звичаях білих людей. Можливо, він скаже що-небудь утішливе?
І тоді я заговорив:
— Високородний Куїтлауаку, вожді і принци! Ви виявили мені честь, питаючи у мене поради. Я відповім коротко. Ви даремно витрачаєте сили, кидаючи свої загони проти кам’яних стін і зброї теулів. Так ви їх не здолаєте. Щоб добитися перемоги, потрібно діяти інакше. Іспанці не боги, як думають неуки, вони звичайні люди і їздять вони не на демонах, а на звичайних в’ючних тваринах. Отже, хіба ці люди не зазнають спраги і голоду? Хіба вони можуть обходитися без сну? Хіба ви самі не бачите, що вони вже смертельно виснажені? Припиніть атаки і оточіть табір теулів так щільно, щоб ні до них, ні до їхніх союзників тласкаланців не потрапило й крихти їжі. Не мине й десяти днів, як вони або здадуться, або спробують прорватися до узбережжя. Але для цього їм доведеться спочатку вийти з міста. Якщо ми перегородимо всі греблі ровами, теулям доведеться нелегко! І ось тоді, коли вони спробують вирватися, навантажені золотом, якого вони так прагли і заради якого сюди з’явилися, тоді, повторюю, настане час напасти на них і знищити всіх до ноги! Гомін схвалення зустрів мої слова.
— Схоже, що мине помилилися, зберігши життя цій людині, — сказав Куїтлауак. — Він говорить мудро, і я шкодую тільки про те, що ми не діяли так від самого початку. А що скажете ви, вожді?
— Ми скажемо разом з тобою: його слова мудрі! — відповів Куаутемок. — Хутко до діла.
Невдовзі після цього рада скінчилася, і під ранок я поплентався в свої покої, напівживий від утоми й пережитого. На сході вже червоніла зоря. У присмерку я добрів до знайомої завіси. У дальньому кінці кімнати стояла жінка. У досвітку біліло її білосніжне вбрання, із зливою лискучого чорного як смола волосся у золотих прикрасах. Це була Отомі, моя дружина.
Я наблизився до неї. Руки її обвилися довкола моєї шиї, і губи відповіли на мій поцілунок.
— Отже, сталося, — прошепотіла вона. — О любов моя, мій володарю! Тепер ми разом до скону, бо наші клятви не можна порушувати.
— Справді сталося, Отомі, — відповів я, — і клятви наші непорушні на все життя.
Так я, Томас Вінґфілд, став чоловіком Отомі, принцеси народу отомі, дочки Монтесуми.
Розділ XXIV“НІЧ ПЕЧАЛІ”
Уранці, коли я прокинувся, рішення ради вже було виконано: всі мости, що сполучали греблі, зруйновані, а самі греблі, що перетинали озеро, перекопані глибокими ровами.
Надвечір, одягнений як індіанський воїн, я разом із Куаутемоком і воєначальниками вирушив на переговори з Кортесом, до тієї самої башти, на якій стріла Куаутемока вразила Монтесуму; Переговори нічого не Дали, і я згадую про них лише тому, що вперше після того, як залишив Табаско, побачив зблизька Марину і почув її співучий і ніжний голос. Вона стояла, як завжди, поряд із Кортесом і перекладала ацтекам його умови перемир’я. Одна з них довела, що де Гарсіа не гаяв часу. Кортес обіцяв відпустити кількох знатних ацтеків в обмін на білого молодика, що втік з жертовного вівтаря, якого іспанці хотіли повісити як шпигуна і дезертира, що зрадив короля Іспанії.
“Цікаво, — подумав я, — чи знає Марина, що білий той, — це її давній друг з Табаско?”
— Як бачиш, тобі поталанило,