Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

Щойно мене поклали на величезного жертовника, як Отомі опинилася поруч. їй довелося притиснутися до мене впритул, бо я мав лежати саме посередині, і для неї майже не залишилося місця. Але година жертвопринесення ще не настала. Жерці прив’язали нас до мідних кілець, вправлених в кам’яні плити, і відвернулися, спостерігаючи за битвою.

Кілька хвилин ми лежали мовчки поряд, і з кожною миттю в мені росло почуття здивування і неймовірної вдячності — здивування перед сміливістю цієї жінки і її великою любов’ю, яку вона не побоялася скріпити своєю кров’ю. Заради любові до мене Отомі вирішила померти разом зі мною, бо без мене їй не потрібне було ні життя, ні почесті, ні багатство. І тої миті, коли я подумав про це, невимовне сяйво охопило мою душу. Усім серцем потягнувся я до Отомі, бо збагнув, що ніхто не буде мені дорожчий і ближчий за цю царствену жінку — ніхто, навіть моя наречена! Я відчув… Ні, про це я не зможу оповісти. Я знаю тільки, що сльози ринули з моїх очей, потекли по моєму розфарбованому обличчю, і я обернувся до Отомі.

Напружуючись, наскільки дозволяли мотузки, вона прагнула повернутися на лівий бік, довге волосся спадало з жертовного вівтаря на кам’яні плити, і обличчя її було звернене до мене. Ми лежали так близько одне до одного, що наші губи майже торкалися.

— Отомі, — прошепотів я. — Отомі, ти чуєш? Я люблю тебе!

Я побачив, як затрепетали її груди, перетягнуті мотузком, і рум’янець заграв на її щоках.

— О небо, я винагороджена! — відповіла вона, і наші губи злилися в поцілунку, першому і, як ми гадали, останньому.

Отак ми поцілувалися на жертовному камені, коли тінь смерті вже лягла над нами. Багато бувало на світі незвичайних любовних сцен, але про таку я не чував ніколи.

— Любий, — усміхалася Отомі. — Заради цієї миті я готова померти десять разів, і благаю бога, щоб смерть прийшла перш, ніж ти устигнеш узяти назад свої слова. Бо я знаю, теулю, інша тобі дорожча. Просто відданість індіанської дівчини вмилостивила твоє серце і ти подумав, що любиш. Але прошу тебе, дай мені померти, вірячи, що слова твої не були сном.

— Не кажи так! — заперечив я. — Ти віддаєш за мене своє життя, і я тебе кохаю.

— Моє життя не значить нічого, а твоя любов для мене — все, — з усмішкою промовила Отомі. — Ах, теулю, яка таємна сила є в тобі? Чим ти примусив мене, дочку Монтесуми, із власної волі лягти поруч із тобою на вівтар наших богів? Що до мене, то іншого ложа я не бажаю. Хай буде так!

— Отомі, — заговорив я знов. — Коли нас уб’ють?

— Коли промінь світла впаде на коло, накреслене над твоїм серцем, — відповіла Отомі.

Я поглянув на сонячний промінь, він знаходився дюймів за шість від мого боку. Я вирахував, що він торкнеться багряного кола, намальованого на моїх грудях, приблизно за чверть години.

Щойно промінь сонця торкнувся моїх грудей, п’ять жерців учепилися за мої руки, ноги і голову, а верховний жрець, котрий привів мене з палацу, двома руками підняв свій обсидіановий ніж. Смертельна слабкість охопила мене, і я заплющив очі, думаючи, що все вже скінчено. Але в цю мить верховний звіздар, людина з божевільним диким поглядом, зупинив убивцю:

— Жерче, ще не час! Якщо ти удариш раніше, ніж сонце засяє на серці жертви, боги Анауаку загинуть і Анауак загине.

Заскреготавши зубами від люті, верховний жрець подивився на неквапну пляму світла, потім озирнувся через плече на тих, що билися. Кільце воїнів навкруги нас поволі стискалося, і так само поволі золотий промінь пересувався по моїх грудях. Ось його зовнішній край досяг багряного кола над моїм серцем.

І тут я почув голос — це Отомі звала на допомогу.

— Врятуйте нас, теулі! — закричала вона так пронизливо, що її поклик долинув до вух іспанців. — Врятуйте, нас убивають!

— До мене, хлопці! — почулася у відповідь кастильська мова. — Уперед! Ці пси вбивають когось на вівтарі!

Зі страшним завиванням жрець змахнув ножем. Але тут промайнув сталевий клинок і встромився в груди ката. Величезний обсидіановий ніж упав з його рук. Ударившись об вівтар між мною і Отомі, ніж розлетівся на шматки і лише поранив обох. Наша кров змішалася на жертовному камені, з’єднавши нас водно, а згори упоперек наших тіл звалився в агонії той, хто намагався принести мене в жертву.

Немов уві сні, я почув тужливе завивання звіздаря, що оплакував загибель богів Анауаку:

— Поліг жрець і всі його боги впали! Тескатліпока відкинув свою жертву, і тепер приречений! Загинули боги Анауаку, перемогли хрести прибульців!

Удар меча обірвав його сумний крик, і я зрозумів, що провидець теж мертвий.

Чиясь сильна рука перерізувала ножем наші пута. Дико озираючись, я підвівся на жертовному камені і в цю мить почув, як один з іспанців промовив, звертаючись до своїх товаришів:

— Ще трохи, і бідолахам був би кінець. Аби спізнився на мить, то цей дикун зробив би в грудях хлопця здоровенну дірку. А дівчина, далебі, непогана, якщо, звичайно, її відмити добряче. Присягаюся всіма святими, я випрошу її у Кортеса! Це моя здобич!

Я почув голос і упізнав його. Тільки одна людина на світі мала такий холодний і чіткий тембр. І коли, зісковзнувши на землю, я підвів очі, то побачив саме того, кого сподівався побачити. Переді мною стояв закутий у лати мій давній ворог Хуан де Гарсіа. Це його меч волею долі уразив жерця. Це він мене врятував. Але якби де Гарсіа знав, кого він рятує, він би швидше спрямував клинок у власне