Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

поспішно закричала Отомі. — Що тобі це дасть? Поки ти живий, можна ще сподіватися, але коли ти помреш — все буде скінчено. До того ж якщо вмирати, то краще від руки жерця. Вір мені, хоча така смерть і здається жахливою, — при цих словах Отомі здригнулася, — зате вона миттєва і майже безболісна — так твердять жерці.

Отомі сіла поряд зі мною, узяла мене за руку і продовжувала:

— О теулю, не думай більше про це! Думай про те, що настане опісля. Ми всі помремо: цієї ночі, завтра або позавтра — не важливо, коли, а твоя віра, як і наша, вчить, що за смертю нас чекає вічна благодать. Подумай про це, друже мій! Завтра все залишиться позаду, і ти знайдеш спокій, якого вже ніхто ніколи не порушить. Ти зустрінешся там зі своєю матір’ю. Можливо, тебе знайде та, що любить тебе ще більше, ніж твоя мати, і — хто знає? — може, зустрінеш там і мене.

Тут очі Отомі якось дивно зблиснули. Вона нагнулася, і ніжно, як сестра, поцілувала мене в чоло і вислизнула з кімнати. Завіса на дверях опустилася за нею, але відлуння її слів все ще продовжувало звучати в моєму серці.

Ніщо не може примусити людину думати з радістю про близьку смерть, а мене чекала така смерть, перед якою здригнувся б кожен. Але водночас я розумів, що Отомі має рацію. Смерть сама по собі не така страшна, життя буває куди страшніше. І невдовзі якийсь дивний спокій огорнув мою душу, немов густий туман над океаном.

Авжеж, що б не трапилося, в одному я її не розчарую: я помру мужньо, як умирають справжні англійці. Ці варвари не посміють закинути, що іноземець був слабкодухий. Хіба не вмирають на вівтарях сотні таких самих, як я, не зронивши й звуку? Хіба не померла моя мати від руки вбивці?

Так я роздумував, поки не розвиднілось. Я готувався до своєї останньої сутички, бо смерть уже простягла наді мною свою долоню.

Розділ XXI
ПОЦІЛУНОК ЛЮБОВІ

Але почулася музика, і у супроводі художників — майстрів по розмальовуванню тіла — до кімнати увійшли мої слуги. Усе моє тіло розфарбували потворними червоно-біло-синіми узорами, так що я став схожий на якийсь прапор, а лице і губи вимазали багряною фарбою. На грудях, над серцем, вони якомога точніше і ретельніше намалювали яскраво-червоне коло. Потім зібрали моє довге волосся у пучок, перев’язаний червоною стрічкою, як це заведено в індіанців, і увіткнули в нього кілька яскравих пер.

Після цього мене одягнули в пишну одіж, що чимось нагадувала церковні ризи, просмикнули мені у вуха золоті кільця, начепили на руки і ноги золоті обручі, а на шию — намисто з безцінних смарагдів. Нарешті, уквітчавши мене вінками і гірляндами, аж я скидався на якесь травневе дерево, вони відійшли убік, украй задоволені зробленим.

Знов зазвучала музика. Мене повели у великий зал палацу.

Тут уже зібралися всі знатні ацтеки, одягнені святково. Неподалік стояли четверо моїх дружин у вбранні чотирьох богинь — Хочі, Кволо, Атлі і Клітхо.

Коли я зайняв своє місце на помості, вони наблизилися до мене, по черзі цілуючи мене в лоб, і почали пропонувати мені ласощі на золотих тарелях, а також шоколад і питво у золотих чашах. Я не міг нічого їсти і лише випив щонайміцнішого мескалю, щоб хоч трохи збадьоритися.

Коли ця церемонія завершилася, запала миттєва тиша, а потім у дальньому кутку зали з’явилася зловісна процесія людей у багряному жертовному одіянні. Це йшли жерці, з ніг до голови заюшені кров’ю. Кров склеювала їхні довгі спутані пасма волосся, кров покривала голі руки, і навіть люті очі були налиті кров’ю. Жерці наблизилися до помосту, і тоді верховний жрець раптом простяг догори руки і заволав:

— Люди, схиліться перед безсмертним богом!

Усі, хто зібралися в залі, впали ницьма, голосно вигукуючи:

— Ми поклоняємося богу!

Нарешті верховний жрець зробив знак, заграла музика, і жерці оточили нас з усіх боків. Дві мої дружини-богині стали попереду, дві — позаду, і так ми вийшли із зали, а потім через широко розчинені ворота за стіни палацу. З кам’яним спокоєм дивився я навсібіч, і в цю останню годину ніщо не вислизало з моєї уваги. Дивне видовище відкрилося переді мною! За кілька сотень кроків індіанці продовжували люто штурмувати палац, де сховалися іспанці. Окремі загони воїнів то тут, то там намагалися підійнятися на стіни; іспанці косили їх смертоносним вогнем. Одночасно інші загони ацтеків, що усіяли дахи уцілілих від пожежі, сусідніх будинків і всі виступи великої теокалі, на якій мені належало випустити дух, обсипали тисячами дротиків, стріл і камінням зайнятий іспанцями палац і інші місця оборони супротивника.

А на другому кінці площі, біля воріт палацу Монтесуми розігрувалася абсолютно інша сцена. Величезний натовп жінок і дітей тіснився, щоб побачити мою смерть. Люди прийшли з оберемками квітів, музикою й піснями, і коли я з’явився перед ними, вітальні вигуки на мить заглушили грім пострілів і лютий шум битви. Час від часу очманіле гарматне ядро врізалося в натовп, залишаючи на місці убитих і поранених, але ніхто не розбігався і не ховався. Люди тільки голосніше волали:

— Слава тобі, Тескатліпоко, і прощавай! Будь благословенний, рятівнику наш!

Поки жерці розчищали шлях, якийсь воїн проклав собі дорогу крізь натовп і схилився переді мною. Я впізнав принца Куаутемока

— Теулю, щоб попрощатися з тобою, я залишив своїх людей, — прошепотів Куаутемок, кивнувши у бік воїнів, готових до штурму палацу. — Напевно, ми скоро зустрінемося знову. Вір мені, теулю, я зробив би все, щоб виручити тебе, але це неможливо. Якби міг, я помінявся б із тобою місцями. Прощавай, друже! Ти двічі врятував моє життя, а я твоє врятувати не зміг.

— Прощавай, Куаутемоку, — відповів я. — Хай береже тебе небо, бо ти