Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард
— Можливо, — відповів Куаутемок, — зате я не помру зрадником. І з цими словами він вийшов.
Треба сказати, що цей день, як я вважав, був останнім днем мого життя, бо назавтра закінчувався термін втілення Томаса Вінґфілда в бога Тескатліпоку. Наступного дня ополудні мене мали принести в жертву. Як я вже казав, усі релігійні церемонії і святкування дотримувалися так само суворо і, мабуть, ще суворіше, ніж раніше. Отож цієї ночі був влаштований на мою честь прощальний бенкет. Я сидів увінчаний квітами в оточенні своїх дружин і приймав поклоніння найзнатніших людей міста, що ще залишилися живими. Серед них був і Куїтлауак, якому після смерті Монтесуми належало стати імператором.
Це була сумна трапеза. Як я не прагнув притлумити всі відчуття і думки хмелем, страх не полишав мене, та й у гостей не було особливих причин для веселощів. Сотні їхніх родичів і тисячі одноплемінників загинули; іспанці осіли в своїй фортеці; і всі відчували себе приреченими. Чи треба дивуватися, що вони не раділи?
Бенкет, що тягся нескінченно, нарешті закінчився, і я пішов до своїх покоїв. Отомі залишилася, а троє моїх дружин пішли за мною, називаючи мене найщасливішим і благословенним, бо завтра я піднесуся в свій божественний дім, тобто — на небеса! Але я не поблагословив їх за це і гнівно вигнав усіх трьох, сказавши на прощання, що коли я справді вознесуся, то моєю єдиною утіхою буде думка про те, що самі вони залишаться далеко внизу.
Після цього я впав на своє ложе і заридав зі страху і туги. Ось до чого призвела мене клятва покарати де Гарсіа! Завтра моє серце вирвуть з грудей і принесуть в дар дияволу. Воістину мав рацію мудрий Фонсека, коли радив скористатися щасливою нагодою і забути про помсту. Якби я прислухався до його слів, я вже був би одружений і насолоджувався любов’ю в рідній домівці в мирній Англії. А натомість моя занапащена душа віддана у владу прислужників сатани.
Мало не збожеволівши від цих думок і нестерпного жаху, я молив Творця, щоб він позбавив мене жорстокої смерті.
Так я непомітно занурився в якесь марення. Мені привиділася якась біла постать. О небо! Кохана Лілі спустилася до підніжжя пагорба, наблизилася до маленької садової хвіртки і зупинилася. Я вийшов до неї. З переляканим криком вона відсахнулася, вдивляючись в моє обличчя.
— Невже це ти, Томасе? Ти так змінився… Скажи, це ти, живий, воскреслий з мертвих, чи це твоя примара?
І повільно, боязко простягла до мене руки, щоб обійняти.
І тут я прокинувся. Переді мною стояла прекрасна жінка в білому, і місяць освітлював її саме так, як уві сні, і руки її з любов’ю простягалися до мене.
— Це я, кохана, а не привид! — вигукнув я, зіскакуючи зі свого ложа і пригортаючи її до своїх грудей.
Але перш ніж я встиг поцілувати її, я збагнув, що та, кого я тримав у обіймах, була не моя наречена Лілі, а Отомі, принцеса племен отомі, наречена моєю дружиною. Я зрозумів, що це був тільки сон, найжорстокіший і найтрагічніший сон, посланий мені, щоб уся гірка реальність ще яскравіше постала переді мною.
Відсахнувшись, я застогнав і впав на своє ложе. Обличчя Отомі спаленіло від сорому, бо мій вчинок образив її до глибини душі.
— Скажи, ти хотів обійняти мене, бо сплутав уві сні з іншою жінкою? Мабуть, вона для тебе бажаніша й миліша…
— Мені снилося, що це була моя наречена, яку я люблю, — ледве спромігся я на слово. — Вона далеко за морями. Тільки нічого розводитися нині про любов та інші речі.
— Щиро кажучи, я й сама не знаю, теулю, але я чула від мудрих людей, що справжня любов спалахує в мороці смерті і перетворює його на світло. Не засмучуйся! Якщо в твоїй або в нашій вірі є хоч крапля правди, очима душі ти побачиш свою кохану на землі або в небесах. Перш ніж сонце зійде ще раз, я молитимуся, щоб вона залишилася тобі вірна.
— Досить про це! — нетерпляче увірвав я її. — Слухай, Отомі, якби я справді був тобі дорогий, ти врятувала б мене від жахливої страти чи умовила Куаутемока допомогти мені? Ти — дочка Монтесуми. Невже за всі ці місяці ти не могла добитися від свого батька-імператора наказу про моє помилування?
— Погано ж ти про мене думаєш! — схвильовано відповіла Отомі. — Знай — усі ці місяці день і ніч я тільки й робила, що шукала способів тебе врятувати. Поки мій батько-імператор сам не став полоненим, я не давала йому спокою, і, нарешті, він наказав не пускати мене до себе. Я намагалася підкуповувати жерців, я все підготувала для твоєї втечі, і Куаутемок допомагав мені, бо він тебе теж любить. Якби не прихід цих клятих теулів, якби не війна, що охопила місто, я б напевно врятувала тебе, бо жіночий розум вигадливий і завжди знайде лазівку там, де відступить будь-який чоловік. Але війна змінила все. Жерці, що читають по зірках, прирекли тебе на смерть. Вони сказали, що, коли завтра рівно опівдні кров твоя обагрить вівтар, а серце буде принесене в дар богу Тескатліпоці, наш народ здобуде перемогу над теулями і знищить їх до ноги. Але якщо жертвопринесення відбудеться раніше або пізніше призначеної години — доля Теночтітлана рокована. Над жертовним каменем уже підвішене золоте кільце, через яке сонячний промінь рівно опівдні впаде на твої груди, там, де б’ється серце. Жерці пильнують кожен твій крок, як ягуар здобич. За нами, твоїми дружинами, теж стежать. Отже, чи варто сподіватися на втечу!
— Мабуть, не варто, — відповів я. — Та все ж я знаю один шлях. Якщо я помру сам, вони не зможуть мене убити.
— Ні, ні! —
