Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

“Чи не сон усе це?” — подумав я, і з моїх губ мимоволі вихопилося:

— Де Гарсіа!

Почувши мій голос, він здригнувся, як підстрелений, озирнувся і протер очі. Тепер і він упізнав мене.

— Мати Божа! — прохрипів де Гарсіа. — Проклятий Томас Вінґфілд! І я сам врятував йому життя!

Тільки тут я опам’ятався і, розуміючи, яку страшну помилку вчинив, кинувся бігти. Але де Гарсіа не збирався упускати свою жертву. Вихопивши меча, він кинувся за мною, загарчавши від люті, немов дикий звір. На щастя, якийсь офіцер (судячи з обладунку і наказового тону, це був не хто інший, як сам Кортес) в останню мить устиг відбити меч де Гарсіа.

— Що з нами, Сарседо? — промовив він. — Ви що, зовсім збожеволіли від крові і хочете здійснити жертвопринесення, як індіанський жрець? Залиште бідолаху у спокої!

— Він не індіанець, а англійський шпигун! — вигукнув де Гарсіа, намагаючись поцілити мене мечем.

— Ну ясно, він просто збожеволів, — промовив Кортес, поглянувши на мене. — Подумати тільки — це нещасне створіння — англієць! Гей, ви! Геть звідси обидва!

Де Гарсіа, занімівши від люті, знову спробував на мене накинутися, але Кортес сердито гукнув:

— Стій, ім’ям Господа! Я цього не потерплю! Ми прийшли як християни, а не вбивці. До мене, друзі! Тримайте цього дурня, щоб він не занапастив свою душу вбивством.

Декілька іспанців схопили де Гарсіа, який усе ще скаженів. А я в цей час стояв зовсім розгублений. На щастя, Отомі хоча й не розуміла іспанської мови, зате міркувала набагато швидше.

— Тікаймо! — шепнула вона і, схопивши мене за руку, потягла геть від жертовного каменя.

— Куди нам тікати? — запитав я. — Чи не краще здатися на милість іспанців?

— На милість цього диявола з мечем? — вигукнула Отомі. — Е ні! Мовчи, теулю, і поквапся!

Вона потягла мене за собою. І раптом згори почувся якийсь шум, схожий на гуркіт грому. Я підвів очі і побачив величезну брилу, що котилася, підстрибуючи на уступах теокалі. Це була статуя бога Тескатліпоки, повалена іспанцями з п’єдесталу. Мармуровий ідол от-от повинен був нас розчавити. Бігти пізно! Смерть здавалася неминучою.

Я відчув, як здригнувся від удару масивний схил теокалі, і в ту ж мить повітря потемніло від зливи осколків, що сипалися зусібіч. Здавалося, під нашими ногами вибухнула порохова міна і відірвала від землі скелю. Ідол Тескатліпоки розлетівся на сотні шматків! Вони пролетіли над нами і навкруги нас, але жоден навіть не подряпав ні мене, ні Отомі.

Що було потім — не пам’ятаю. Я прийшов до тями вже в своїх покоях у палаці Монтесуми, який я більше не сподівався побачити. Отомі була поряд зі мною. Вона принесла води, щоб нам умитися. Після цього вона переодяглася в чисту білу одіж, мені теж роздобула одяг, а заразом — їжу і питво. Я примусив її поїсти разом зі мною і, коли вона наситилася, постарався зібратися з думками.

— Як бути далі? — запитав я Отомі. — Прийдуть жерці і знову потягнуть нас на заклання. Тут нам сподіватися ні на що. Потрібно довіритися милосердю іспанців і тікати до них.

— Ти віриш у милосердя тієї людини з мечем? Ти його знаєш, теулю? Скажи мені, хто він?

— Це той іспанець, про якого я тобі розповідав. Він мій смертельний ворог, Отомі. Це через нього я перетнув океан.

— А зараз ти хочеш віддатися на його милість? Ти справді безрозсудний, теулю!

— Краще потрапити до рук християн, аніж до рук жерців!

— Не бійся, — заспокоїла мене Отомі, — тепер жерці не страшні. Якщо ти вислизнув від них — вони тебе вже не чіпатимуть. Дотепер майже нікому не вдавалося вирватися живим з їхніх пазурів, — для цього потрібно бути справжнім чарівником! Напевно, твій бог і справді сильніший за наших богів, бо він зумів укрити нас, коли ми лежали на вівтарі. Ох, теулю, що ти зі мною зробив? Я вже стала сумніватися в наших богах і покликала на допомогу ворогів своєї країни! Вір мені, заради себе я ніколи б цього не зробила. Я б швидше померла з твоїм поцілунком на вустах, поки відлуння твоїх слів ще не згасло в душі. А нині мені доведеться жити, знаючи, що це щастя вже не повернеться!

— Але чому? — запитав я. — Адже я сказав тоді правду, Отомі. Ти хотіла померти зі мною, і ти врятувала мені життя, коли покликала на допомогу іспанців. Відтепер моє життя належить тобі, бо ти найніжніша і найсміливіша жінка на світі. Я люблю тебе, Отомі, дружино моя! Наша кров змішалася і наші губи злилися на жертовному камені, хай же це буде нашим весільним обрядом. Я пригорнувся до неї, як дитина до матері. Звичайно, не слід було мені цього робити, але хотів би я бачити того чоловіка, котрий на моєму місці вчинив би інакше!

Проте благородство цієї індіанської дівчини було таке велике, що навіть зараз вона не схотіла піймати мене на слові. Якийсь час Отомі дивилася на мене, сумно усміхаючись, потім заговорила:

— Ти зараз сам не свій, теулю, і я була б дурна, якби уклала такий урочистий союз з людиною, яка не відає, що чинить. Там, на вівтарі, в свою смертну годину ти сказав, що любиш мене, і в ту мить ти сказав правду. Але зараз, коли ти повернувся до життя, скажи мені, мій володарю, хто надів тобі на руку ось цього перстеника і що на ньому написано? Навіть якщо ти трошки любиш мене, там, за морями, є інша, і її ти любиш сильніше. Я боюся, що коли… коли ми станемо чоловіком і дружиною, ти скоро переситишся мною, як це буває з чоловіками, і спогади про минувшину поступово знову оволодіють тобою. І тоді, рано чи пізно, ти попливеш за море і повернешся в свою країну, до