Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

Я бився разом з невеликим загоном воїнів, що скупчилися довкола мене, до самого світанку, коли перше проміння, нарешті, осяяло страхітливу картину бою. Іспанці і їхні союзники перебралися через другий канал, завалений трупами їхніх соратників, гарматами, залишками спорядження і скринями зі скарбами. Тепер битва на греблі кипіла вже по той бік каналу. Але частина іспанців і тласкаланців ще пробивалася через другий міст; на них то я й напав зі своїми воїнами.

Я кинувся в самісіньке вировисько бою. Раптом переді мною промайнуло обличчя де Гарсіа. Я скрикнув, і він упізнав мене, озирнувшись на мій голос. З прокляттям обрушив він свій важкий меч мені на голову, але клинок відколов тільки тріски з дерев’яного шолома і лише поранив мене. Але, падаючи, я завдав де Гарсіа удару просто в груди своєю бойовою палицею і теж збив його з ніг. Оглушений і засліплений ударом, я поповзом пробирався до нього крізь тисняву. Я нічого не бачив, окрім його блискучого панцира, заляпаного тванню. Вчепившись у горло ненависного ворога, я підтяг його до краю греблі, і ми разом скотилися в озеро. Тут біля самої греблі було неглибоко. Все тіло його було під водою, але голова лежала на виступі греблі. Палицю свою я загубив, і єдине, що мені лишалося, це занурити його з головою у воду, поки він не захлинеться.

— Попався, де Гарсіа! — крикнув я іспанською, здавивши його шию щосили.

— Відпусти мене ради Бога! — прохрипів з води грубий голос. — Бовдуре, ти сприйняв мене за індіанського пса!

Із подивом втупився я у свого ворога. Я схопив де Гарсіа, але голос був не його і обличчя не його. Переді мною був звичайний іспанський солдат, що загрубів у походах.

— Хто ти? — запитав я, ослаблюючи хватку. — Куди подівся де Гарсіа, — ви його називаєте Сарседою?

— Сарседа? Звідки я знаю! Хвилину тому він валявся носом догори на греблі. Цей дурень підкотився мені під ноги, і я впав. Відпусти, кажу тобі! Хіба нині час зводити особисті порахунки? Я твій соратник Берналь Діас. Мати Божа! А ти хто? Ацтек, що говорить іспанською??

— Я не ацтек, — відповів я. — Я англієць і б’юся за ацтеків тільки для того, щоб убити цього Сарседу, як ви його називаєте. Але до тебе у мене немає ворожнечі. Вставай, Берналю Діасе, і рятуйся, якщо можеш. Ні, твій меч я залишу собі.

— Англієць, іспанець, ацтек чи сам диявол, — пробурчав Діас, вибираючись із твані, — хто б ти не був, ти славний хлопець, і присягаюся, якщо я сьогодні уцілію і коли-небудь випадково схоплю за горлянку тебе, я згадаю твою добрість. Прощавай!

Він видерся укосом греблі і пірнув у потік відступаючих. Я хотів поспішити за ним, щоб відшукати де Гарсіа, який знову уникнув розплати, але сили мене полишили. Рана була дуже глибока. Спливаючи кров’ю, я сидів у воді доти, поки не підійшов човен і мене не відпровадили до Отомі. їй довелося доглядати за мною упродовж десяти днів, перш ніж я знову зміг стати на ноги.

Отака була моя участь у “Ночі печалі”, як згодом назвали цю ніч в історичних іспанських хроніках. На жаль, наша перемога нічого не дала, хоча тоді полягло понад п’ятсот іспанців і тисячу їхніх союзників. Ацтеки не мали ніякого уявлення ні про військове мистецтво, ні про дисципліну і не зуміли скористатися своєю перевагою. Замість того щоб переслідувати іспанців і знищити їх усіх до останнього, вони кинулися виловлювати з озера вцілілих теулів для своїх жертвопринесень.

Ця ніч помсти принесла Отомі багато горя. Двоє її братів, синів Монтесуми, яких іспанці захопили як заручників, загинули під час відступу.

Що ж до Гарсіа, то я так і не дізнався, уцілів він тоді чи ні.

Поки я приходив до тями і оклигував, Куїтлауак був коронований імператором замість свого померлого брата Монтесуми. Мене прикували до ложа дві рани: одна від меча де Гарсіа, а друга від жертовного ножа жерця. Ця рана не встигла загоїтися; під час лютого бою в “Ніч печалі” вона знову почала сильно кровоточити. Довгі роки вона спричиняла мені чимало клопотів, і навіть зараз я її відчуваю з наближенням осені.

Отомі дбайливо доглядала мене. Дивна річ — серце жінки! Оскільки я не загинув і навіть прославився в бою, вона наче забула про горе, що спіткало її, про смерть батька і братів, і захоплено розповідала мені про пишну церемонію коронації.

Ацтеки справді аж шаленіли від радості. Нарешті теулі пішли! Всі вдавали, що забули про загибель тисяч воїнів і найзнатніших людей, окрасу нації, і, здавалося, зовсім не думали про майбутнє. Від вулиці до вулиці хлопці і дівчата у вінках голосно викрикували:

— Теулів немає! Радійте разом з нами! Теулі втекли!

На великій піраміді знову відбудували храми і поставили статуї богів, а із спорудженим іспанцями розп’яттям ацтеки вчинили так само, як свого часу іспанці зі священними ідолами, тобто скинули його вниз з теокалі, заздалегідь принісши перед ним у жертву кількох іспанських полонених. Про це святотатство мені розповів Куаутемок, утім, без особливого захоплення. Я йому вже дещо говорив про нашу віру, і хоча Куаутемок був надто закоренілим язичником, щоб відректися від своїх ідолів, у глибині душі він вважав, що Бог християн — це Бог істинний і всемогутній. До того і Куаутемок, і Отомі ніколи не були прихильниками людських жертвопринесень, проте їм доводилося це приховувати, побоюючись жерців, бо влада їхня була всесильна.

Вислухавши його розповідь, я впав у такий гнів, що втратив усяку обережність і вигукнув:

— Слухай, Куаутемоку, брате мій! Я присягнувся у вірності вашій справі і поріднився з вашим народом. Але сьогодні я кажу тобі: справа ваша відтепер проклята! Ваші криваві ідоли і жерці самі прирекли її на погибель. Ті, хто