Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

боги, що дорогою сюди я не думав і не знав, що ви викажете мені таке високе довір’я. І бачать боги, якби моє життя належало тільки мені, а не всьому народу, я б відповів вам: “Знайдіть когось більш гідного для трону!” Але я над собою не владний. Анауак закликає свого сина, і я підкоряюся. Батьківщині загрожує війна не на життя, а на смерть. Якщо нам судилося перемогти, ми переможемо, а якщо судилося загинути, про нас збережуть пам’ять! Чи присягаєтеся ви, народе мій і брати мої?

— Присягаємося! — відповіли всі як один.

— Гаразд, — промовив Куаутемок. — Хай вічна ганьба впаде на того, хто порушить цю велику клятву!

Так Куаутемок, останній і найвеличніший з імператорів Анауаку, був зведений на трон своїх предків. На щастя для себе, він не міг знати, якою ганебною смертю йому доведеться померти одного страшного дня від рук теулів. Але відтепер доля його була пов’язана з долею приреченої країни.

Коли церемонія закінчилася, я поспішив до палацу, щоб розповісти про все Отомі. Я знайшов її в кімнаті, де ми зазвичай спали. Вона не вставала з ложа.

— Що з тобою, Отомі? — запитав я.

— На жаль, чоловіче мій, — відповіла вона, — хвороба уразила мене. Не підходь близько. Прошу тебе, не підходь! Хай за мною доглядають жінки. Ти не повинен через мене ризикувати життям, коханий.

— Заспокойся, — сумно сказав я, наближаючись до неї. Так, на жаль, вона не помилилася. Як лікар я відразу упізнав знайомі симптоми.

Щоб урятувати Отомі, мені довелося зібрати всі свої знання. Упродовж кількох нескінченних тижнів я не відходив від її ложа, змагаючись із смертю, поки, нарешті, не переміг. Жар спав, і завдяки моїм клопотам на прекрасному обличчі Отомі не залишилося слідів віспи. Вісім днів вона безупинно марила. У ці дні я дізнався, яка глибока і чиста її любов. Увесь час вона говорила тільки про мене, виказуючи в забутті свої таємні страхи і побоювання. Отомі боялася, що набридне мені, що її краса і любов втомлять мене і я покину її, що заморська “дівчина-квітка” — так вона називала Лілі — звабить мене чаклунськими чарами. Ось що заповнювало затьмарений розум моєї дружини.

Нарешті Отомі опам’яталася і заговорила зі мною.

— Я довго була хвора? — запитала вона. Я відповів.

— І ти не відходив від мене увесь цей час?

— Так, Отомі, я лікував тебе.

— О, який ти добрий до мене! — прошепотіла Отомі. Потім у неї промайнула якась жахна думка. Вона болісно застогнала:

— Дзеркало! Швидше дай мені дзеркало!

Я приніс їй дзеркало. Вихопивши його з моїх рук, Отомі упилася поглядом у нього, намагаючись якомога пильніше роздивитися обличчя у темряві затіненої кімнати. Потім, вронивши поліровану золоту пластинку, вона відкинулася на ложе з щасливим вигуком:

— Ох, я так боялася стати такою ж потворною, як усі, кого вразила ця зараза! Я боялася, що ти розлюбиш мене. Тоді краще померти!

— Посоромилася б! — дорікнув я Отомі. — Невже ти гадаєш, що якісь віспини убили б мою любов?

— А хіба ні, — зауважила Отомі. — Жінки люблять інакше, але якби зі мною трапилося таке нещастя, ти б через рік зненавидів мене. Так, так, я знаю це так само певно, як те, що я б не пережила твоєї ненависті. О, як я тобі вдячна!

Я залишив її на якийсь час саму, дивуючись у глибині душі з сили її любові. “Невже вона має рацію, і серце чоловіка настільки підле і невдячне? — думав я. — Що якби Отомі справді перетворилася на одну з тих нещасних, які бродять зараз по вулицях Теночтітлана, вкриті страшними виразками, лисі, сліпі, з більмами на очах? Невже я відвернувся б від неї?”

На це питання я не можу відповісти і дякую Богу, що мені не випало на нього відповідати, бо я знаю напевне, що Отомі не залишила б мене, навіть якщо я був би хворий на проказу.

Невдовзі Отомі цілком одужала від тяжкої хвороби, а ще через якийсь час віспа залишила Теночтітлан.

Тепер у мене було багато справ. Обрання мого друга і кровного брата Куаутемока імператором відразу прославило мене. Я став одним з вищих воєначальників, головним його радником, і не щадив себе, прагнучи повсякчас допомагати Куаутемоку в підготовці міста до оборони. Робота тривала день і ніч. Я навчав війська, особливо загони отомі, які, як було обіцяно, з’явилися в кількості двадцяти тисяч воїнів. Це була справді пекельна праця. Горяни не мали ані найменшого уявлення про дисципліну і дух єдності, без чого всі їхні багатотисячні війська мало чого варті були у війні з білими людьми. Суперництво і заздрість роз’єднували вождів різних племен, і мені доводилося з цим щогодини боротися, не кажучи вже про заздрість, яку вони всі відчували до мене. Крім того, багато союзних або підвладних ацтекам племен, користуючись смутою, перекинулися до іспанців або вирішили залишитися осторонь, очікуючи результату боротьби.

Незважаючи на все це, ми продовжували робити свою справу. Війська були розділені на полки за європейським зразком і кожному відведений свій табір. Ми примусили воїнів вчитися вправлятися із зброєю, ми завозили в місто запаси продовольства на випадок облоги і прагнули по можливості скоротити кількість дармоїдів. Тільки одна людина у всьому Теночтітлані трудилася більше за мене, і це був імператор Куаутемок, який не знав відпочинку ні вдень, ні вночі. Я навіть спробував виготовити порох, використавши для цього сірку, яку мені принесли з кратера вулкана Попокатепетль, але, не знаючи його складу, зазнав невдачі. До того ж порох навряд чи був би в нагоді, бо у нас не було ні гармат, ні аркебузів. Ми могли б використовувати порох тільки для закладки мін на дорогах і греблях, та ще, можливо, у вигляді ручних гранат.

Так минав місяць за місяцем. Але, нарешті, лазутчики сповістили про наближення великої армії іспанців, з якими йшли незліченні загони їхніх союзників.