Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

Я хотів відіслати дружину до її народу, де вона була б у безпеці, але Отомі тільки глумливо розсміялася і сказала:

— Я буду там, де будеш ти, мій чоловік. Ти зустрінешся зі смертю і, можливо, загинеш. Я повинна бути поряд, щоб померти разом з тобою. Якщо білі жінки чинять інакше, це їхня справа, а я залишуся з моїм коханим.

Незабаром після Різдва Кортес з великою армією отаборився біля міста Тескоко в долині Мехіко. Багато авантюристів, що припливли через океан, встали під його прапори, а крім того, до нього приєдналися десятки тисяч союзників-тубільців.

Місто Тескоко лежить неподалік однойменного озера миль за двадцять на північний схід від Теночтітлана. Розташоване на землі тласкаланців, воно було особливо зручне для Кортеса як опорна база. Звідси і почалася найжахливіша з усіх воєн, яку тільки бачив світ. Вона тривала вісім місяців, і врешті-решт від Теночтітлана та інших квітучих багатолюдних міст залишилися лише почорнілі руїни. Більшість ацтеків загинуло від меча або голоду, і як народ вони перестали існувати.

Я не збираюся описувати всі подробиці цієї війни, бо тоді не встигну довести мою оповідь до кінця, а мені ще потрібно розповісти свою власну історію. До того ж це не моя справа, і я цілком надаю її історикам. Скажу тільки, що план Кортеса полягав у тому, щоб спочатку знищити один за одним усі союзні і підвладні ацтекам міста, а вже потім обрушитися на Теночтітлан, перлину долини. І він виконував свій план з наполегливістю і рішучістю, виявивши таке мистецтво війни, яким з часів Цезаря могли похвалитися лише одиниці. Першим полягло місто Істапалапан. Десять тисяч його жителів, чоловіків, жінок і дітей, загинули від меча або були спалені живцем. Потім настала черга інших міст. Кортес захоплював їх одне за одним, поки всі вони не опинилися у нього в руках. Тепер залишався вільним лише Теночтітлан. Багато міст здалися без бою, бо імперія ацтеків, що складалася з різних племен, швидше нагадувала сніп, а не єдине дерево; коли іспанці, ослабивши владу імператора, розрубали перев’язь, усе колосся розсипалося врізнобіч. Отже, в міру того як танули сили Куаутемока, могутність Кортеса зростала, бо колосся, що розсипалося, він збирав до своєї корзини. Щойно інші племена побачили, що Теночтітлан у біді, одразу спалахнула стара ненависть, спливли на поверхню прихована заздрість і суперництво, і вони кинулися на свого володаря, щоб розтерзати його на шматки точнісінько так, як наполовину приручені вовки кидаються на приборкувача, що зламав свій батіг. Це й спричинило загибель Анауаку. Якби всі племена зберегли єдність і, забувши про стару ворожнечу і суперництво, гуртом обрушилися на іспанців, Теночтітлан ніколи б не поліг, а Кортес разом зі своїми теулями опинився б на жертовному вівтарі.

На самому початку цієї оповіді я згадував, що зло не залишається невідомщеним, хто б його не творив, одна людина чи цілий народ. Так воно і сталося згодом. Теночтітлан був зруйнований через страшні жертвопринесення своїм богам. Огидний звичай приносити людей у жертву породив ненависть між племенами. Зовсім недавно ацтеки везли полонених з усіх підкорених міст, щоб покласти їх на вівтарі Теночтітлана, убити задля слави своїх богів, а трупи віддати на розтерзання фанатикам — людоїдам. Тепер усі ці звірства пригадалися. Тепер, коли могутність владики міст послабшала, діти тих, кого він приносив у жертву, кинулися на нього, щоб стерти Теночтітлан з лиця землі і кинути його дітей на свої вівтарі.

У травні, попри всі зусилля і чудеса хоробрості, останні наші союзники були розгромлені або зрадили, і облога міста почалася.

Вона почалася одночасно з суші і з озера, бо невичерпний у своїй винахідливості Кортес ухитрився побудувати в Тласкалі тринадцять бойових бригантин[85]. Їх доставили по частинах за двадцять ліг[86] через гори, зібрали в його таборі і спустили на воду по каналу, виритому протягом двох місяців десятками тисяч індіанців. Під час транспортування бригантини охороняла ціла армія з двадцяти тисяч тласкаланців. Якби мені дали свободу дій, я б напав на них у гірських ущелинах. Такої ж думки дотримувався й Куаутемок, проте в нашому розпорядженні було тоді мало військ — значну частину своїх сил ми були змушені кинути проти міста Чалько, жителі якого ганебно зрадили нас, хоча й належали до близького ацтекам племені. Попри все це, я хотів кинути проти тласкаланців двадцять тисяч моїх горян-отомі. На військовій нараді розгорілися запеклі суперечки, але врешті-решт більшість висловилася проти, побоюючись зав’язати бій з іспанцями або їхніми союзниками на такій великій відстані від міста. Так була упущена сприятлива можливість, і це стало однією з багатьох причин падіння Теночтітлана, бо згодом бригантини зіграли фатальну роль: з їх допомогою іспанці позбавили нас підвезення продовольства, яке доставлялося озером на човнах. На жаль, навіть найхоробріші люди відступають перед голодом! Воістину, голод — велика сила!

Отже, ацтеки залишилися наодинці зі своїми ворогами, і битва почалася. Передовсім іспанці зруйнували акведук, по якому в місто йшла вода з джерел того самого імператорського парку в Чапультепеку, куди мене привели, коли я вперше потрапив у Теночтітлан. Відтоді і до кінця облоги нам довелося вдовольнятися солонуватою брудною водою з озера і виритих поспішно колодязів, її можна було пити, лише заздалегідь перекип’ятивши, щоб позбутися солі, проте вона залишалася нездоровою, огидною на смак і викликала болісні розлади і лихоманку.

Того дня, коли акведук був поруйнований, Отомі народила нашого первістка. Тягар облоги був уже такий великий, а їжа така мізерна, що якби вона була слабшою або я був менш досвідченим лікарем, навряд чи вона пережила б ці пологи. Проте, на превелике моє полегшення та радість, Отомі видужала, і я сам охрестив новонародженого за правилами нашої християнської церкви, хоча я зовсім не священик. Я дав йому своє ім’я