Заборонена кімната - Фред Унгер

В машині вона тихенько сиділа біля мене, склавши руки на колінах, тримала свою сумочку.

Вечір розкинув червоно-золотаві крила над містом. Повітря було м'яке й тепле. Світні реклами бігли сталевими каркасами. Над дахами сходив місяць. Він був жовтий і круглий, ніби на поганій декорації.

Ми висадили Елен біля «Едему», підкинули Полетту Уден додому й поїхали до мене. Франк був сьогодні вільний.

Ще здалеку я побачив, що всі вікна парадних кімнат пані Гнайзенек яскраво освітлені. Таку щедрість моя господиня дозволяла собі лише в урочисті години. Наприклад, під час вечірок, на які ось уже тридцять років збиралось одне й те саме товариство: високопоставлені військові, поважні чиновники, директори, від яких тхнуло одеколоном, та їхні дружини, молоді й літні.

Я перевірив, чи вільний шлях, і ми прослизнули в коридор. Пані фон Гнайзенек була настільки демократичною, що іноді запрошувала й мене на ці вечори. Першого разу, на жаль, я дозволив себе умовити. Мене демонстрували, як дресированого песика, хоч це порівняння і не на мою користь. Собака міг принаймні кусатися. Я ж, як добре вихований бюргер, мусив усміхатися і плести різні дурниці.

У передпокої висіли пальта. На щастя, їх було лише три. Ми тихенько прослизнули повз них і вже були біля сходів, коли двері в кухню відчинилися і з'явилася пані фон Гнайзенек. Побачивши мене, вона страшенно зраділа.

— Любий докторе! Нарешті! Я вже цілу годину виглядаю вас.

Щоки її пашіли рум'янцем, очі блищали. Видно, вдова трохи хильнула.

— Щось сталося? — невдоволено спитав я.

Вона показала пальцем на світлицю і просичала:

— Там Віммінгер!

— Хто?

— Людина від Шнайдера. Ми хочемо сьогодні підписати угоду.

— Сьогодні? — Я з сумнівом глянув на пальта, потім у кухню, де поралася матуся Геберт. — Хіба у вас немає гостей?

— Тільки полковник Вейєргофен з дружиною. І Баум. Я покликала його тому, що не було вас.

Ясно: ідеться про угоду, отож вона вирішила мобілізувати всі сили. Щодо Вейєргофена, то зрозуміло — він давній друг сім'ї. Але Баум? Він же нічогісінько не тямить у цивільних справах.

— Годі вам шкірити зуби! — наказала пані фон Гнайзенек. — Краще допоможіть мені.

— Яким чином?

— Зайдіть до мене й побалакайте з Віммінгером про ваші параграфи. Ви їх так добре знаєте!

Я глянув на Франка, Франк на мене. Ніхто й ніщо не заважало мені побажати їй доброго вечора, піти до своєї кімнати і замкнути за собою двері. Та пані фон Гнайзенек ніколи б мені цього не дарувала. Захоче — і зіпсує мені життя. Я капітулював.

— Гаразд. Але тільки на чверть години.

— Я піду пройдуся, — сказав Франк. Та я затримав його.

— Залишайся. Разом прийшли, разом попалися…

— … разом повісять, — докінчила пані фон Гнайзенек прислів'я. — Так воно буде краще. Тим часом пан Франк вип'є коньячку. А потім трохи попоїмо. Отже, вперед!

В салоні сидить Віммінгер і смакує справжній угорський токай. Він належить до того типу ділків, яких я терпіти не можу. Надто слизький, самовпевнений, надто цинічний.

— Ага, — каже він, — прибула важка артилерія. Пані фон Гнайзенек весь вечір про вас торочить. Адвокати — це справжнє благословення боже. Без них ми б ніколи не довідалися, яке все окладне й заплутане на цьому світі.

На задньому плані урочисто сидить полковник Вейєргофен; худорлявий, тримається рівно і, як завжди, в поганому гуморі. Його дружина боязко і невпевнено притулилася поруч. Вейєргофен поділяє погляди Віммінгера на юристів. Тому про сердечне привітання годі й балакати. Я кивнув Бауму і попросив текст угоди. Господиня дбайливо поставила біля мене келих вина, печиво, поклала сигарети. Франк забився у куточок канапи.

Угода була та сама, що я її читав позавчора. Мої зауваження, а вони були незначні, Віммінгер врахував. Але умови сплати мені не сподобалися: орендна платня протягом десяти років мала залишатися незмінною.

— Здається, — зауважив я, — варто поговорити про фінансовий бік справи.

Почалися переговори. Головним чином виступала пані фон Гнайзенек. Вона знову прикидалася нещасною удовою. Віммінгер почав викручуватися. Казав, що його фірма не може заплатити більше трьохсот марок на місяць. Я заперечував, доводив своє.

Пані фон Гнайзенек від хвилювання випила мій келих вина.

— Триста марок? Але ж…

— Коли йдеться про суспільне добро, — зарипів полковник Вейєргофен, — треба йти на будь-які жертви. А що робимо ми? Витрачаємо гроші на допомогу негритянським країнам, замість того, щоб зміцнюватися самим. Ми шарпаємо один одного. Панькаємося з рекрутами і віддаємо досвідчених вихователів під суд…

Сердито дивився на мене. Череп його стирчав з комірця сорочки, як голова отруйного гада. Він хотів ще щось додати, та, певне, втратив хід думки.

Віммінгер нарешті поступився і погодився підвищити орендну платню до чотирьохсот марок. Пані фон Гнайзенек у захваті штовхнула мене ногою під столом. Всміхнулася до Віммінгера.

— Ви не відмовитесь від скромної вечері?

Той кивнув. Господиня попливла в кухню, щоб підігнати матусю Геберт. Я взяв келих і вийшов на балкон.

Ніч м'яким оксамитом уже лягла на дахи будинків. Високо в небі гув літак. Я бачив намистинки ілюмінаторів і спалахи навігаційних вогників. Тільки зараз помітив, як тихо: вітер зовсім стих.

— Красненько дякую, — промовив хтось поруч. — Я побоювався, що ви висунете безліч контрумов.

Я обернувся. То був