Заборонена кімната - Фред Унгер

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

З німецької переклав Сергій Кобленц

Перекладено за виданням: Fred Unger. Das verbotene Zimmer. Verlag das Neue Berlin. Berlin, 1970.

… одного дня король зібрався в дорогу. Віддав дівчині в'язку ключів і сказав: «Від'їжджаю на три дні. І всі ці три дні ти будеш господинею замку. Ходи всюди, роздивляйся все, але запам'ятай: є кімната, куди я забороняю тобі заглядати. Ось золотий ключ від тих дверей. Забудь про нього. Бо той, хто ті двері відчинить, мусить померти».

І король поїхав. Два дні ходила дівчина палацом, бачила горище і підвали, тільки забороненої кімнати уникала. Одначе не давала їй спокою думка, що ж сховано в тій кімнаті. І третього дня вона наважилась: узяла золотий ключ і відімкнула двері до забороненої кімнати…

іч.

Над морі бешкетує вітер, пирхає і стогне, рветься у вікна, періщить по шибках дощовими залпами.

Я сам у кімнаті.

Вимкнув верхнє світло, лише м'яке сяйво маленької настільної лампи плаває острівцем у сутінках, з яких виступають обриси меблів. Три мавпочки — давній мій талісман — сидять навпочіпки переді мною. Посхилявши голови, затулили лапками очі, вуха, роти; нічого не хочуть бачити, чути, нічого не хочуть говорити. Я повертаю їх спинами до себе. З цим покінчено.

— Напиши про все, — порадив Франк. — Напиши так, як було. Щоб цього повік не забули. Бо це й наша вина. Ми покинули дівчину напризволяще.

… Заборонена кімната.

Дівчина розчинила до неї двері. Я стояв поруч. І говорив, говорив, говорив… Ось знову насувається на мене вантажний автомобіль. Світло, тіні, брязкіт скла, постать велетня. Вищання шин. І — кінець.

Кінець?

Уже минуло десять днів. Тепер говорять вони. Прокурори, судді, адвокати. Зграя чорних круків — галасують, лицедіють, але один одному око не виклюють. А ті, інші, повтікали. Все поховано в купі паперів. Вони спростовують, вони брешуть. І жоден з них не бажає знову розчинити ці двері.

Це мусять зробити інші.

Бо нічого не скінчилося.

… У вікна періщить дощ. Надворі ніч. За вікнами заплава світла. Каскади барв. Спалахи. І на стінах вогняні знаки: «Мене, текел, фарес» — зважено, підраховано, визначено…

Ще кілька днів тому я був співробітником адвокатської контори «Саллівен, Фассбендер і Саллівен».

Конторою керує доктор Фассбендер-старший, людина, чий мізерний зріст перебуває у повному протиріччі з репутацією, якою він користується серед своїх клієнтів. Його клієнтура — всі поважні й впливові люди. Самого доктора — почесного президента багатьох клубів і члена щонайменше п'яти спостережницьких рад — вважають зіркою серед адвокатів вищого гатунку.

Про обох Саллівенів нагадує лише назва фірми та ще портрети в позолочених рамах, що висять у салоні для прийомів. Старший Саллівен помер 1956 року, а його брат трохи згодом повернувся до свого маєтку в Каліфорнії. Чи бере він діяльну участь у справах фірми, не знаю. Як наймолодшому адвокатові фірми, мені, певна річ, такі службові таємниці не звіряють.

Навіть Кріс, мабуть, нічого про це не відає, хоча існує дуже мало речей, які б залишалися поза її увагою. Бо Кріс — секретарка шефа. Вона гарна з лиця, досить розумна, дуже високої думки про себе і… моя родичка. Батько її, директор банкірського дому «Девріент і компанія», доводиться мені одночасно опікуном і дядьком. Саме він улаштував нас обох до «Саллівена, Фассбевдера і Саллівена».

Наше місце — в приймальні Фассбендера-молодшого.

Кріс передруковує мої довідки і висновки, часто пригощає мене кавою і має очі, наче навмисне створені для того, щоб виводити з рівноваги чоловіків з персоналу нашого бюро. На щастя, це все літні пани, яких мало цікавлять дівочі очі. Кріс для них — особа лише в розумінні цивільного кодексу, бо ніяких заслуг перед юриспруденцією у неї нема.

— Зайди до шефа, — сказала Кріс.

Була субота, кінець робочого дня. Погода — найгидотніша. Мене морозило. До того ж я не виспався.

— Він замовив кави?

— Ні. А що?

— Кава — це те, що мені зараз вкрай потрібно.

— Похмілля?

— Трохи є.

— Де тебе знову носило?

— Не будь такою цікавою.

— А вона хоч гарненька?

— Неповторно прекрасна, — позіхнув я. — А потім я матиму каву?

— Ні. Краще вже йди.

Доктора Фассбендера я не бачив уже кілька тижнів. Бував він у конторі вряди-годи, справи здебільшого вів його син. Тільки-но з'являвся шеф (а приходив і виходив він через окремий хід), перед обома секретарками засвічувалися червоні лампочки.

Коли я увійшов, старий сидів за письмовим столом (розміри якого нагадували саркофаг, а чистота — операційний стіл), склавши руки і обмацуючи мене бистрими очима. Кольору брудного льоду, круглі й великі, вони здавалися кріль скельця сильних окулярів ще більшими.