Заборонена кімната - Фред Унгер

— … Про обох разом. Я хотів би мати матеріали у себе на столі рано-вранці.

Я слухав з інтересом. Отже, Олафсон поінформований правильно. А втім, я й не сумнівався у цьому.

— Скільки примірників? — спитав Сметс.

— Три. В оригіналі. Два для нас, один для вас.

Сметс запевнив, що виконає наказ, і подався геть. Двері зачинилися. Шеф знову зосередив увагу на мені. Я вже знав, про що йтиметься далі.

— Звідки ви знаєте про Удена?

— Вчора в мене була його донька. — Тут я розповів про нашу розмову, за винятком, певна річ, деяких подробиць. Наприклад, про те, що я пропонував спочатку знайти дешевого адвоката, та й про мої відвідини Олафсона жодним словом не обмовився. Цим я не порушував довір'я Полетти: вона ж сама бажала, щоб захист взяв на себе Фассбендер. Навпаки, це навіть мало свої переваги, коли він почує справу ще раз від мене.

— Та що там, — буркнув шеф. — Ніхто не вірить у цей телефонний дзвінок. Навіть бульварна преса.

— То ви гадаєте, що він винуватий?

— Звичайно. А ви?

— Його донька…

— … присягається у його невинності. Що ж залишається бідній дитині? Визнати батька запроданцем? — Він співчутливо глянув на мене і посміхнувся. — Звичайно, ми спробуємо зачепитися за цей дзвінок, але навряд чи щось путнє з цього вийде. Я добре знаю свого друга Бендера.

— Хто несе витрати в цій справі?

Шеф на мить затнувся, але швидко отямився.

— Ну, ну! А ви чули колись про адвокатську таємницю?

— Пардон, я…

— Гаразд, гаразд. Уявіть собі, наприклад, що кілька його колег зібрали гроші на захист. Цього досить?

— Дякую, — сказав я. — Зовсім не хотів бути настирливо цікавим.

Він знову мав задоволений вигляд. Я ж розважав над тим, чи сказав він мені правду. Можливо, що й так. З іншого боку кожний адвокат навчений різним обмовкам. А обидва Фассбендери були визнаними майстрами свого фаху.

— Ви побачите ще панну Уден? — раптом спитав шеф.

— Сподіваюсь. А що?

— Гадаю, нам потрібні будуть додаткові факти. Сімейні обставини, фінансове становище, свідчення знайомих тощо. Крім того, треба ще раз обміркувати справу з отим телефонним дзвінком. Може, щось і пощастить викрутити з нього. Ви не хотіли б узятися за цю справу? Тоді б звільнили мене від цілої купи роботи.

— Та міг би, — завагався я. — Але ж ми їдемо до Парижа…

— Не раніше наступного тижня. А вам вистачить цього часу для дівчинки. — Він підморгнув мені. — Взагалі Поллі, кажуть, гарненька лялечка. Маленька породиста конячка… Дивіться не закохайтеся!

— Не думаю, — відрізав я. — На мій погляд вона не така вже й гарненька.

— Ну, ну, вам, видно, треба придбати окуляри, Тердонк.

— Поки що не скаржуся на зір, — роздратовано зауважив я.

Це розвеселило його.

— Дивак! Ви досі не дотямили, чого могли б мати від Кріс. Її ви теж вважаєте не вартої уваги?

— Я попросив би…

— Не розумію вас, Тердонк. Справді, не розумію. Така жінка, як Кріс… — Він прицмокнув.

Я підвівся з місця.

— Я можу йти?

Він також підвівся.

— Не ображайтеся. Я хотів лише дати вам хорошу пораду. Як не хочете, то будь ласка.

— Кріс, — сказав я, — зовсім байдужа до мене.

— Це ви напевне знаєте?

— Безумовно.

Він співчутливо подивився на мене.

— Я ж і кажу: окуляри, Тердонк, окуляри… Ну, годі про це. Я сам подивлюся на Полетту. І горе вам, якщо ви з мене глузуєте!

За півгодини я зателефонував Франкові. Трубку взяв капітан Фосс.

— Франк пішов….

— Куди це?

— Ніби до свого ґешефту. Маскувальний маневр. Замішано спідницю.

— Коли повернеться?

— Уявлення не маю.

Шефові я поки що не потрібний. Тому, попередивши Кріс, я сів у машину і подався до «Едему».

В холі панувала глуха післяобідня тиша. Портьє, позіхаючи, читав газету. Ліфтер куняв на своєму стільчику. Маленькі пальми в маленьких діжках теж, здавалось, дрімали. На кухні брязкотіли начинням. Адміністратора взагалі не було видно.

Я спустився до бару. Двері були прочинені. Франк сидів за роялем і грав, весь час повторюючи ті ж самі пасажі. Обірвав, похитав головою, почав знову.

Я зупинився у дверях.

В залі було напівтемно. Лише над помостом, де стояв рояль, світилась настінна лампа. Пахло тютюном, алкоголем і мастикою. Стільці стояли на столах. Вони нагадували курей, що лежали на спині, задерши лапи догори. В сусідній кімнаті дзижчав підлогонатирач. Було прохолодно.

— Не виходить? — почувся чийсь голос. Приємне контральто, трохи хрипкувате.

— Вийде, — відповів Франк. — Кляті тріолі!

Контральто засміялося і стиха щось промовило; я не зрозумів, що саме. Франк теж розсміявся і почав знову.

Я відірвався од дверей і попрямував через маленький танцювальний майданчик. Франк схилився над клавішами і не помічав мене. Зате я побачив жінку. Вона сиділа, закрита до половини роялем, і курила. У сутінках вона здалася мені надзвичайно стрункою і чарівною.

— Привіт