Заборонена кімната - Фред Унгер

Я зітхнув. Знову все збіглося докупи: Кріс, що дорікає мені за мої гріхи, ранкове похмілля, Олафсон, що спекулює становищем свого тестя. І дівчина з карими очима, чий батько взяв п'ять тисяч марок за те, що допоміг втекти есесівцю.

Над дверима кабінету Фасебендера-старшого спалахнула червона лампочка. Це мені не сподобалося: старий у конторі. З'являвся він не часто, але коли вже був тут, то завжди знаходив для мене роботу, здебільшого не дуже приємну.

Я спитався у Кріс про настрій старого. Вона знизала плечима.

— Я не бачила його сьогодні. У нього Сметс.

— А син?

— Теж там.

— Щось буде, — зловісно промовив я.

— Займайся краще своїми справами, — порадила Кріс. — Іноді ти стаєш занадто балакучим.

За півгодини вогняне зле око над дверима погасло. Я полегшено зітхнув.

Та тішився я недовго — з селектора раптом пролунав голос Фассбендера-молодшого: «Доктор Тердонк, зайдіть до мене». Кріс єхидно посміхнулася.

Молодий шеф сидів за величезним столом, перебираючи папери. Під рукою в нього стояв келих портвейну.

Йому було трохи за тридцять, і він мав такий вигляд, як кінематографічні прокурорські синки. Крім того, він був власником яскраво-червоного «порше». Якби вивести потрібну формулу, неважко було б встановити, скільки він має коханок: скажімо, марку автомобіля помножити на потужність мотора та батьківський маєток і розділити на вік майбутнього спадкоємця. Та я не математик. До того ж добре знав і без формули: у нього було три коханки.

— Вип'єте келих вина?

Що ж, на похмілля немає кращих ліків, як хмільне. Шеф власноручно налив мені. І підсунув пляшку до мене. Я налив собі ще. Похмілля кінчалося, почував я себе пречудово.

— Ви володієте французькою? — запитав шеф, замріяно дивлячись на мою склянку, яку я наповнив уже втретє.

— Для хатнього вжитку вистачить, — відповів я, — але для виступу у французькому суді, звичайно, ні.

— Воно й не потрібно. Про це потурбується метр Ноель, наш тамтешній адвокат. Стара школа, найкращі зв'язки. На жаль, досить дорогий.

— Отже, «Саллівен, Фасобендер і Саллівен» на Сені?

Він задоволено всміхнувся і натиснув кнопку. На вікнах опустилися штори і перетворили незвично теплий квітневий день на приємні сутінки. Задзижчала установка штучного клімату.

— Хочете кави глясе?

— Не відмовлюсь.

Фассбендер розпорядився. Потроху мені ставало не по собі. Портвейн міг ще бути примхою, так би мовити, жестом співіснування наймача і найманця, бальзамом соціального партнерства. Те, що пляшка стояла в мене під рукою, було вже само по собі підозріло. Ще більш підозріла кава глясе. Якщо він ще й сигаретою почастує…

Шеф підсунув коробку сигарет мені майже під ніс.

— Куріть, будь ласка. Чи не хотіли б ви поїхати зі мною до Парижа?

— Хоч сьогодні, — відгукнувся я. — Я ще не одружений.

Він ледь усміхнувся, відкинувся на стільці і з-під примружених повік уважно подивився на мене.

— Ви часом не фахівець з фірмового права?

— Трохи займався цим. Так би мовити, хобі.

— І французьким фірмовим кодексом?

— Так.

— Добре. Я недавно перечитав вашу дисертацію. Добре.

Він розкрив папку, що лежала біля нього, витяг звідти кілька аркушів і простягнув мені.

— Подивіться-но цю угоду. Здається, метр Ноель дуже хоче обкрутити нас круг пальця.

— Як так? Адже він наш представник…

Шеф зітхнув.

— У цій справі, на жаль, ні. Фірма, про яку тут ідеться, повинна розширитися. Теперішні акціонери — німецькі й швейцарські підприємства. Шкода, але вони змушені прийняти в компаньйони французький капітал, який і представлятиме Ноель. Всі пройдисвіти та негідники, і Ноель ненабагато кращий від них. Я відразу відчув, що вони готують нам якесь свинство. Та не помітив, у чому тут заковика. Мабуть, у тексті угоди.

— Гаразд, — сказав я, підводячись і згортаючи папери. — Я прогляну її.

— Стоп! — зупинив мене шеф, раптом випроставшись у кріслі. — Угода залишиться тут. Прогляньте її при мені. Це дуже делікатна історія. Нікому жодного слова про неї. Зрозуміло?

Двері, що вели до кабінету батька, беззвучно відчинилися, і на порозі з'явився Оскар Сметс.

— Я не заважаю?

— Ні. Маєш щось до мене?

— Ось…

Сметс наблизився і подав шефові якісь папери. При цьому дивився на мене глузливим поглядом. Мені кортіло показати йому язика. Та передумав, бо згадав, що вже дорослий.

Оскар Сметс був білявий зарозумілий чолов'яга з вузьким черепом, тонкими губами, холодними сірими очима і незворушним обличчям аскета. Ми терпіти не могли один одного і гиркалися при кожній зустрічі. На щастя, я майже не здибувався з ним по роботі: він був шефом детективної контори «Аргус», послугами якої користувалися Фассбендери.

Молодий Фассбендер проглянув напери, зморщив лоба.

— Це все?

— Найважливіше.

— Чого бракує?

— Деяких деталей. Пропозицій щодо технічного персоналу, розрахунків площі тощо.

— Працюєте над цим далі?

— Звичайно.

Повертаючи папери Сметсові, шеф наказав:

— З кожного по дві копії. По одній в «Райнфінанц», інші залишаться у нас. Покладіть у сейф: обережність перш за все.

Сметс затиснув папери під пахвою.

— О'кей. Ще що?

— Добудьте мені всі відомості та коментарі про Хайнке-Штудера і того, іншого — не пригадаю зараз прізвища — наглядача…

— Удеиа, — докинув я.

Шеф здивовано